lg_hater: (Default)
Виктор Янукович и Петр Порошенко
Виктор Янукович и Петр Порошенко

Иван Сергеенко

Опубликовано 07.03.2016

Перманентный политический кризис и коррупционный дерибан, практически не прекращающиеся все годы независимости, стали основной причиной того катастрофического положения, в которое попала Украина в последние 2 года. Тем не менее, украинская власть продолжает показывать чудеса недальновидности и маниакальное стремлением бегать по граблям. Однако есть повод и для оптимизма, и он, конечно, не в персоналиях украинских топ-чиновников.

Многие обозреватели любят проводить параллели между Виктором Януковичем и Петром Порошенко. Мол, первый так же пришел к власти с обещаниями реформ, также декларировал сближение с ЕС. Однако реформаторский запал оказался профанацией, а евроинтеграционные устремления увязли в коррупционном болоте. Европа не скрывает явного раздражения по поводу неповоротливости нынешней украинской власти, как не скрывала разочарования относительно лицемерия прошлой. При этом Порошенко так же не чужд претензиям на расширение полномочий, как и его предшественник, даже если борьба за них наносит прямой удар по интересам и репутации страны. В западной прессе ширится фрустрация относительно Украины, внутри страны растет негодование. Из всего этого обозреватели делают логичный вывод, что и закончит Петр Алексеевич так же бесславно, как его предшественник. Если не хуже.

Пожалуй, без учета тех общественных изменений, которые произошли в стране за последние 2 года, можно было согласиться, что все так и будет. Как правильно заметил Святослав Вакарчук, Порошенко стал обычным украинским президентам, а страна сейчас нуждается в киборге, который отбросит свои личные интересы ради интересов страны.

Трусливое бегство Януковича является как раз свидетельством того, что в Украине демократия – это не пустое слово

Но не стоит излишне драматизировать ситуацию. В любой современной демократии курс страны должен меняться под влиянием общественных настроений, а не из-за личных интересов ее руководителя. Трусливое бегство Януковича является как раз свидетельством того, что в Украине демократия – это не пустое слово. Власть просто не поспевает за развитием украинского общества, а оно сейчас гораздо современнее и мудрее, чем может показаться очень многим. Именно поэтому люди стараются объединяться вокруг стратегических идей и каждый, на своем уровне, выдавливать из себя, из общества, из власти прошлое. Именно благодаря таким людям украинская армия получила мощное плечо поддержки в критический момент, благодаря им появилась система Prozorro, внесены бесчисленные усовершенствования в регуляторную систему.

Именно благодаря произошедшим общественным изменениям, украинцы не будут реагировать на все бесчисленные провокации по созданию третьего майдана, как бы не хотелось кремлевским кураторам некоторых псевдопатриотов. Третьего майдана не будет, пока сохраняются рычаги влияния на эту несговорчивую, порой неуклюжую и недальновидную, но всенародно избранную власть.

Ни президент, ни премьер-министр в нынешних условиях не могут игнорировать запрос на реформы

Ни президент, ни премьер-министр в нынешних условиях не могут игнорировать запрос на реформы. Любые попытки традиционных украинских «договорняков» тут же становятся достоянием гласности и объектом жесточайшей критики. Любые попытки поставить на ключевые министерские должности марионеток или «смотрящих» за финансовыми потоками, тут же встречают самый жесткий отпор. В отсутствие системы сдержек и противовесов внутри государственной машины, роль балансира выполняет именно партия третьего сектора. Именно потому что она есть, она жива, активна и набирает силу, есть уверенность, что с пути больших перемен страна уже не свернет. Нам не повезло с киборгами в политике, зато нам очень повезло с настоящими героями на фронте, на улицах, в офисах и в цехах.

Конечно, процесс перемен из-за инерционности власти, может значительно затянуться, мы теряем драгоценное время. Зато в долгосрочной перспективе, научившись не надеяться на добрую волю Банковой и Грушевского, научившись брать инициативу в свои руки, мы приобретем вдвойне более сильную и уверенную в своих силах державу.

Иван Сергеенко, крымский обозреватель


Источник
lg_hater: (Default)

Россияне, которые едут в Украину, чтобы спрятаться от собственного режима, нередко попадают в одну и ту же ловушку. Они по инерции продолжают думать, что они дома. И что им нужно этот самый дом как-то обустраивать.

Это почти что хрестоматийная история. Сперва из России приезжает политический активист: ходит на телеканалы, жалуется на Кремль, обличает Путина. А затем, помаявшись от безделья несколько месяцев он, заскучав, начинает говорить разное. Например, выяснять: «на» или «в». «Украина» или «Окраина». Наступать на мозоли и сыпать соль на царапины. Давать советы стране и людям, которые в ней живут.

Проблема только в том, что этих советов никто не просил. И выглядят они особенно бесцеремонно. Если бы в качестве новой родины была выбрана Португалия – модель поведения эмигранта наверняка бы отличалась. Но в том и особенность Украины, что по внешним признакам – начиная с архитектуры городов и заканчивая выражениями лиц – она порой довольно сильно напоминает Россию. Вот, наверное, кто-то из приезжих и путает. А, перепутав, решает, что призвание Украины – стать «лучшей Россией». И что его собственная роль в этом процессе – всеми силами помогать Киеву переродиться в ту самую «Better Russia».

Украина не пытается стать «лучшей Россией» – она пытается стать Украиной

И то, что из России в Украину приезжают люди либеральных взглядов, ничего не меняет.

Дело в том, что в России есть два подхода к Украине. Один – это прокремлевский, в рамках которого независимая Украина возможна лишь в формате УССР. То есть подконтрольная, послушная и полностью в фарватере. Чтобы князь Владимир, Богдан Хмельницкий, песни протяжные, фрикативное «г», кухня сытная, хитреца и шароварное добродушие.

Другой подход – либеральный. В нем Украина – это эдакий демократический Ноев ковчег, в котором ни эллина, ни иудея, а только лишь либерализм, свободные выборы и полный отказ от коллективных идентичностей. В обмен на это Украине сулят приток мозгов, капиталов и сто тысяч лет беззаботного счастья. И Украина в этот момент старательно подыскивает эвфемизм, который избавил бы ее от необходимости ругаться вслух.



Потому что Украина не пытается стать «лучшей Россией» – она пытается стать Украиной. Она не собирается подстраиваться под эмиграцию – потому что считает, что адаптироваться должен переезжающий. В конце концов, здесь убеждены, что у российского общества был шанс построить Россию мечты. Если он не реализован, то наивно надеяться построить Россию-мечту из Украины, да еще и руками украинцев.

Украинцы и россияне – близкие народы, с большим багажом совместно нажитого имущества. Но не братские

А потому не стоит давать советы по поводу украинской истории и отношения к ней. Потому что любые рассуждения о том, что украинские националисты не тянут на роль интегральных героев, упрутся в вопрос о том, тянет ли на эту роль в самой России покоритель Кавказа генерал Ермолов. Можно спросить у Рамзана Ахматовича Кадырова. Или, быть может, тянет на роль идеального памятника герой балканских войн и ярый националист генерал Скобелев? Более того – даже в литературе согласья нет: у Федора Михайловича одна половина собрания сочинений – это слезинка ребенка и гуманизм, а вторая – антисемитизм и черносотенство.

Не стоит упрекать Киев и за переход от концепта «Великой Отечественной» ко «Второй мировой». Потому что Украина сегодня пытается как минимум договориться о собственном прошлом внутри своих собственных границ. До недавнего времени получалось так, что есть Украина + 1. В роли этого самого «плюс один» оказывалась Галичина – история этих земель не вписывалась в термин «Великая Отечественная», потому что начиналась в 39-м, а не в 41-м.

Не надо разговоров про братские народы. Украинцы и россияне – близкие народы, с большим багажом совместно нажитого имущества. Но не братские. Потому что в самом этом слове слишком большой эмоциональный компонент. Который очень плохо сочетается с ведением агрессивной войны.

Украина вполне может быть укрытием для тех, кто готов убежать из России и от России. Но гостевой статус дает не только права – он вдобавок накладывает еще и ограничения. Те самые, которыми мы себя сковываем, приезжая в гости к друзьям в другую страну.

Главное не забывать о том, что Украина – это другая страна.


Крым.Реалии
lg_hater: (Default)
Покажите эту бабушку каждому, кто будет вам втирать, что ватники не виноваты, что их задурили пропагандой. Что их зомбируют, психотроное оружие, ко-ко-ко. Оказывается, нифига. Достаточно иметь на плечах голову, а не говнонакопитель, и никто никогда тебя не зазомбирует.

ППКС

Nov. 25th, 2015 04:39 pm
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] pauluskp at Добьем гадину


Я русский из Донецка и еще два года назад не думал, что новость о сбитом в Сирии российском самолете вызовет у меня радость.

Read more... )
lg_hater: (Default)
Джерело: Стаття на Радіо Свобода
(Рубрика «Точка зору»)




Росія 2.1: Перезавантаження, або пастка для еліти



 


Отже, почалося. Те, що так давно й настійно передрікали Україні «інтелектуальні меншовики» (серед них і аз многогрішная), – Великий Ісход російських політеліт із свого «Титаніка» в наш теплий край, «где все обильем дышит», за зразком 1918 року (гетьман Скоропадський перевертається в труні, як курча на рожні!), – почалося, проект стартував. Поганенько, правда, стартував, криворуко, як і все, що «мейд ін Раша»… Але можна не сумніватися: «новоодеситка» Маша, яка так гучно, за точною формулкою, народженою соцмережами, «провалила співбесіду з українським народом» і отримала після цього український паспорт, – це тільки перша ластівка, випущена на нас із російського «ведмежого лісу». Будуть інші, і Маші, і ведмеді, – і далеко краще підготовлені.




«Дядя, дай поруліть!»



У ті самі дні, коли зачеплені за живе українці всією громадою бурхливо «виправляли» помилку Саакашвілі, у New York Times з’явилася стаття, яка, в комплекті з усім, що встигла безтурботно виляпати в Одесі Гайдарівна (а виляпала вона чимало цікавого!), дає вже змогу трохи розгледіти й «бізнес-план» цілого проекту. Стаття називається «Грядуща зміна російського режиму» і читається, без іронії будь сказано, майже як заява про прийом на роботу: автор її – Андрєй Козирєв, міністр закордонних справ Росії в 1990-1996 роках і, відповідно, «соратник» Гайдара-тата. Представник, себто, тої самої «команди реформаторів» (ги!), яка при Єльцині з тріском програла гру в «російську демократію» й змушена була поступитись місцем коло стерна іншому, «нехорошому», за версією Козирєва, клану – мілітарно-ґебістському (так, ніби сам Козирєв до ГБ ну просто жодним боком!), – а тепер, коли так скандально, на очах у цілого світу, скомпрометувався вже той, нетерпляче затирає руці, готуючись на «другий підхід до турніка». Така-от у них «гойдалка»: нині ви, завтра ми, – той незмінний «маятник влади», який останні 300 років давав Російській імперії змогу раз у раз мімікрувати й «перезавантажуватись»: то «западніки» (Алєксандр І зі Сперанським) – то «слов’янофіли» (Ніколай І і «самодєржавіє, православіє, народность»), то Ленін із Троцьким (Інтернаціонал і «світова революція») – то Сталін (закриття кордонів і реставрація кріпацтва), – як систола-діастола: відкрились – закрились… У 1960-80-і були «комуністи» проти «руситів», а нині, значиться, – «стара», «потомственна» радянська номенклатура (вихідці з Джіласового «нового класу») проти путінських вискочнів – «бандитів першого покоління». «Советские баре», народжені й вивчені по Брюсселях і Лондонах («європейці», нє?), – проти «кооперативу Озеро» з його фе-яким-негарним (як «зненацька» з’ясувалося!), опричнинсько-гундяєвсько-кадировським вищиром (а так же був на Путіні 15 років файно німецький костюмчик сидів! але нема ради – порвався, треба міняти…)



Схема, як бачимо, стара – «російська двопільна». От тільки є в ній тепер один нюанс – «новинка», як пишуть рекламники на упаковках: свій «турнік» для «другого заходу» вони заміряються переносити до нас. В Україну.



Саме це в простоті душевній – як немовля, що весело блискає голим задком, несвідоме своєї голизни, – і ляпнула нам, вийшовши з рідного «ведмежого лісу», мажорка Маша: «Россия – это нашее общее будущее, которое у нас у всех будет» (злила інсайд!). Так їй там, у їхньому лісі, пояснили дорослі дяді. А Козирєв «упакував» цю стратагему вже й для Заходу: виявляється, сьогоднішня ситуація в Україні ну геть-чисто нагадує йому (resembles) – ситуацію в Росії початку 1990-х (коли він сам «со боярє» був при владі). (Українець у цьому місці хіба плечима здвигне: коваль коня кує, а жаба ногу підставляє! – а от західна «цільова аудиторія» сковтне гачка не поморщившись: ага, зрозуміло, «адіннарот», тільки українці, як і належить «меншому братові», на 20 років відстають…) А вже практичний висновок із такої аналогії лежить на поверхні: якщо в «команди реформаторів» не вийшло тоді в Росії, то як же не пустити її тепер в Україну – з її-то досвідом, знаннями та всіма іншими, квапливо підчищеними, «костюмчиками»?..



Одне слово, все за класиком, як і 170 років тому: «Все покажем! Тільки дайте /Себе в руки взяти»…



Про «дві Росії»



Питання, що саме можуть нам «показати» люди, весь політико-управлінський досвід яких дається вичерпно описати одним реченням – «Як знищити свою країну та зберегти при тому свої капітали», – є, розуміється, риторичним. Принаймні Міхеїл Саакашвілі мав би розуміти, що брати на роботу «соцпрацівницю» з країни, котра посідає перше місце в світі за статистикою дитячих самогубств (sic!), – це нічим не ліпше, ніж пропонувати очолити конституційну реформу вихідцям із політеліти КНДР. Не біймось нарешті сказати це вголос тільки тому, що Путін «нас випередив» (а він же й попереджав, хихикаючи: «Кто обзывается, сам так называется!»): з точки зору всіх стратегій гуманітарного розвитку (читай – з точки зору життєвих інтересів суспільства) сучасна Росія становить собою стовідсоткову, хоч зараз у підручники, failed state. Відповідно всі її еліти – байдуже, «запутінські» чи «протипутінські», – то, за визначенням, каста ґенетичних лузерів: паразитична «колонія термітів», яка, вижерши до щирця одне дерево, здатна переселитись на друге з хлестаковською «легкістю незвичайною» – з тої простої причини, що з своїм «деревом» органічно не пов’язана і їй абсолютно однаково, «кого їсти».



Ця «незакоріненість еліт» – феномен чисто російський, і, не зрозумівши його та наївно приймаючи до себе російських «варягів» на загальних правах «іноземних фахівців», ми ризикуємо не тільки втратити власне майбутнє, а ще й несамохіть стати «рознощиком зарази» по цілому глобусу. Спритний Володимир Ленін свого часу правильно цю хворобу визначив (і блискуче на ній зіграв!), коли оголосив, що в Росії є «дві нації» – експлуататори («верхні десять тисяч») і експлуатовані (безправні «трудящі маси»), і ці «дві нації» одна одній цілковито чужі й навіть погано між собою знайомі (він, правда, ще й твердив, ніби це «в кожній нації» так, а це вже чиста хуцпа, бо становлення еліт у Європі відбувалося зовсім іншими, ніж у Росії, шляхами, і навіть у Польщі, з якою нас єднає вдвічі довша, ніж із Росією, спільна історія, еліти завжди зберігали щодо «народу» реґульований правом прямий представницький статус, чого в Росії з її «двома націями» не було й близько, і вихованцям російської школи досі в голові не міститься!) Сьогоднішня, цілком собі людоїдська, московська примовка «за МКАДом жизни нет!» – це, властиво, нова версія тої самої споконвічної моделі «ресурсної імперії», в якій рабам призначено вже не обробляти землю, а «обслуговувати трубу» (а для цього, як хвалився в приватній розмові один із «МКАДишів», «и 20 миллионов населения хватит»!), – а «верхнім десяти тисячам», чи скільки їх там нині налічується вкупі з обслуговуючим персоналом «дворових людей» (журналістів, митців-скоморохів та інших «культурних еліт»…), належить «зображати собою Росію» – удавати, всіма доступними інформаційній добі засобами, ніби їхнє «інопланетянське», штучно виплекане коштом розореної 1/6 земної тверді, гламурне життя – це й є правдива Росія-матушка: ласкаво просимо в наше потьомкінське село, дорогі хохли!..



Я не буду тут спинятися на тому, як довго й «політтехнологічно» вішалася ця локшина на вуха «дорогим хохлам», щоб вони врешті, в масі своїй, таки повірили, ніби «в Росії живуть краще» – а відтак, ніби тамтешні прибульці здатні їх чогось корисного «навчити». Прозріння того кримського авіадиспетчера, який нарікав на інтернет-форумі, що з переведенням аеропорту на стандарти РФ він вернувся «на 30 лет назад» (тридцять, Карл!), та тих мешканців окупованого Донбасу, чиїм «багатим життям» (у Донбасі! багатим!) от уже рік не надивуються недогодовані тульські й пензенські «освободітєлі», – перевідкриття, себто, того відомого з класики факту, що таки справді є, як і споконвіку були, «дві Росії», виструнчені «по владній вертикалі», – видима й невидима, «панська» й «кріпацька», «МКАД» і «Замкадьє», – і що нам усі 15 передвоєнних років були обманом видавали першу за другу, тоді як порівняно з тою другою навіть найдепресивніші закапелки нашої окраденої «пост-УРСР» можуть здатися «за Європу», – таке серендіпіті на наші ЗМІ поки що не зійшло, і, за всіма ознаками, сходити не збирається. Українська інформаційна машина, мов нічого не сталося, продовжує, як і всі 15 передвоєнних років, готувати «МКАДівській» колонії термітів комфортний український «плацдарм для висадки» на час, коли нинішня РФ «піде на дно»: в ЗМІ й далі панує, на повному серйозі, культ «російського експерта» (що це, до речі, за професія така?), і поки кращі уми людства збирають конференції та сушать голови над тим, яким новим словниковим терміном схарактеризувати сучасну російську «журналістику» (оскільки вона точно НЕ журналістика, і навіть уже й не пропаґанда, а окрема потужна, токсична індустрія системного марення, з чим людство в реалі досі ще не стикалося), – у нас «понаєхавших» російських «журналістів» і далі, не кліпнувши оком, беруть в українські ЗМІ на працю – замість ставити «зачумлених» на карантин…



Тож дівчинка Маша прибула «на готове» – на добре угноєний ґрунт. І люди, які «висватали Міші Машу», навіть не поклопотавшись забезпечити її хоч скільки-небудь переконливою, для одеського віце-крісла, «леґендою» та навчити, що їй слід, а чого не слід казати в Україні на публіку, мусили бути сильно подивовані, виявивши, що «публіка» в Україні – це не те саме, що їхнє «Замкадьє»: що вона реальна і має власну волю, політичну в тому числі. (І коли з неї, навіть у геть злиденному-безробітному місті, на московський взірець поглумитись «блінамі с лопати», чи то пак – гречкою з вантажівки, – вона все одно знайде спосіб ту волю продемонструвати: гречку забере, а голосувати не піде: як Маланка у Fata Morgana – «ми бідні, але чесні».) І з нею, виходить, треба рахуватись – бодай на те, щоб розуміти, як зграбніше її обдурити.



Гадаю, наступного разу вони підготуються краще. Стежмо за руками.



«Адіннарот»



А тепер про «МКАДишів» наших – що називається, «домашнього хову». Бо ж не секрет, що сучасні українські політеліти – як, великою мірою, грузинські, і, меншою мірою, балтійські (ба навіть, до певної міри, польські, угорські, словацькі та інші з колишніх «країн соцтабору»!) – це плоть від плоті «російських радянських»: продукт, упродовж чотирьох поколінь селекціонований за їхнім образом і подобою під так само окрему, аутичну «внутрішню націю», тільки з обов’язковим для «нацменів» комплексом меншовартості щодо «керівної й спрямовуючої» Москви. Від того, що СРСР юридично розпався, ці еліти нікуди не ділись. Ба більше: вони-то, переплетені між собою рясними «транснаціональними» зв’язками (формальними й неформальними, бізнесовими й гебешними, культурними й психологічними…), і становлять ту приховану «грибницю імперії», на яку Кремль – незалежно від того, хто ним кермуватиме! – завжди буде спиратися в усіх своїх «реставраційних» проектах. (Чи всі ще пам’ятають, як неприховано-тепло привітала була фрау Меркель при першій зустрічі Віктора нашого Януковича пропозицією «разговаривать по-русски», явно згадавши свою буремну комсомольську юність, про яку досі ходять леґенди на обширі від Одера до Влтави?..) І якщо той-таки Міхеїл Саакашвілі зі своєї юности «радянського мажора» виніс «усього тільки» слабкість до московських «номенклатурних дочок» – типовий чоловічий комплекс «ображеного націонала», що потребує реваншу (нічим іншим пояснити його поспішне інтерв’ю Ксенії Собчак я не можу, і, як людина, котра вже рік на всі дзвінки від російських телеканалів незмінно відповідає: «Звоните после войны», була тим його «хлопчачим» самоприниженням щиро засмучена), – то, від біди, спрацювати може й така зачіпка, – особливо коли з-поміж українських колеґ нема кому пояснити «варягові», на правах господаря, що́ йому – тепер уже як держслужбовцеві України – пристало робити, а що не пристало…



А пояснити цього, справді, – нема кому. У чім, власне, й штука.



Давайте без ілюзій: «свою власну», питому еліту – ту, яка формувалась «по європейському типу» і якій ми повністю й завдячуємо існування України в новітню добу (а її «гуртковий» гімн співаємо всією країною як державний!): еліту з українською історичною пам’яттю та європейською політичною культурою, в тому числі – з свідомістю свого представництва щодо всієї своєї національної спільноти, без різниці класів і станів, та відповідальністю («почуттям обов’язку», за Франком кажучи) за її історичну долю на міжнародній арені (докладніший портрет, кому цікаво, див. у моїй Notre Dame d’Ukraine), – цю еліту Україна остаточно втратила, як явище, в катастрофі 1930-1934 роках. Самогубства «націонал-комуністів» Хвильового і Скрипника можна тут вважати за символічну «подвійну крапку», обрив традиції. (Ще якийсь час була «потримала берло» Галичина – політиків масштабу Шептицького, Коновальця і Шухевича більше в нас ніколи не з’являлося, – але в цілому західноукраїнські еліти були історично куди слабші од «великоукраїнських», і щоб розгромити їх, радянській імперії в принципі вистачило кількох хвиль депортації.) Виникла на спустілому «святому місці» колоніальна УРСР-івська еліта (від якої ми отримали в спадок донецький і дніпропетровський клани з їхнім бадьорим, із щербицьких часів пам’ятним «Что нам Киев, не Москва ль за нами!») десятиліттями пололась, підстригалась і мульчирувалась Москвою таким чином, щоб у ній, крий Боже, не завівся «самостійницький вірус» та не проклюнулось, під впливом «місцевого населення», почуття історичної суб’єктности (дуже показова під цим оглядом історія Петра Шелеста, про якого, що характерно, ніхто з наших «номенклатурних дітей» не згадує і себе з ним в жоден спосіб не асоціює!). І останні, «незалежні» (та чи ж справді?) чверть століття тут змінили небагато: селекція виявилась успішною. Український «обласний філіал МКАДу» – з його бандитсько-гебешними манерами й прийомами, стилем і смаками, «демонстративним споживанням» і, головне, «істинно російським» корпоративним презирством до дуреної ним 46-мільйонної «біомаси» як до чужорідної субстанції, «експлуатаційного ресурсу» (прикметно, що такий Корбан, точнісінько як Гайдарівна перед одеситами, навіть не второпав, за що йому треба вибачитись перед чернігівцями!), – це наш головний, наразі, «осколок СРСР», провінційна копія з московського взірця: все те саме, що в «старшого брата», тільки трохи бідніше – грошенят менше… А так – «АДІННАРОТ»!..



І саме його росіяни й мають на увазі. І ні Путіну, ні Козирєву, ні будь-кому з їхніх «квазіліберальних» балакунів ви в жоден спосіб не вкладете до голови, що в Україні є якийсь інший «народ» – і що стосунки того народу з владою базуються на зовсім іншому суспільному договорі, ніж їхнє 300-літнє – насправді ще візантійське! – «народ и партия едины». Що рівняння «Путін=Росія» – правильне (на жаль!), а скопійоване з нього «Вона це Україна» – «не працює». І що всі «політпроекти» в Україні програють не тоді, коли Москві заважає Америка, – а тоді, завжди й незмінно, коли ПОРУШУЮТЬ ЦЕЙ ДОГОВІР. Читай – коли іґнорують УКРАЇНСЬКУ СУБ’ЄКТНІСТЬ.



Сила цього договору в тому, що він негласний, і ніде виразно не записаний. Щоб його дотримуватись, його треба «відчувати» – бути місцевим. Тутешнім. Закоріненим.



Але діє він необорно, як закони фізики, – незалежно від того, знають його, чи ні. І якщо його порушити, результат буде той самий, що з порушеним законом всесвітнього тяжіння: скочивши з даху – не злетиш.



«Коренізація»?



У критичний момент певну «здорову чуйку» наші напівколоніальні політеліти, примхою історії навесні 2014-го посунуті на Великій Шахівниці світової політики з «пішаків» одразу в «ферзі», треба віддати їм належне, все-таки проявили – хай вимушено й знехотя, потяглись тоді, все-таки, ЗА волею українського народу, який сам першим ринувся розбудовувати свою армію й ставити агресору опір (а де не надто впевнено ставив, то й фіґ, вирішили, з ним…). Але до розуміння того, що нині в їхніх руках знаходиться РЕАЛЬНИЙ важіль світової історії – так само, як був він у польського уряду до зими 1938-39 років (і польські еліти ним бездарно не скористалися!), – нашим, так само, як і «пілсудчикам», хоч і з інших причин, – іще нескінченно далеко. Їхній стратегічний горизонт співмірний радше з козирєвським: той звертається до Заходу з проханням «дати поруліть», а наші – з «дядя, дай дєнєг!». В те, що головним їхнім капіталом – на далекосяжну перспективу, найприбутковішим! – може бути якраз той багатомільйонний людський ресурс, який за 25 років уже тричі (в 1990-му, 2004-му і 2013-14-му) виходив на Майдани саме через невдоволення своїми елітами, котрих цивілізаційно переріс, і колосальний творчий потенціал якого усі ті 25 років лишався незадіяним та соціально заблокованим, бо наша політична система як була за СРСР, так і досі залишається «візантійською», – вони, самі будучи продуктом цієї системи, повірити все ще не наважуються. Та й освіти бракує…



Час би комусь із наших науковців врозумливо розтлумачити їм, що СРСР пустився духу не тільки з економічних причин – а, далеко не в останню чергу, тому, що на час його розпуску всі «соціальні ліфти» в системі були давно й наглухо закриті, – а така система принципово нежиттєздатна. І що саме тому реформи в Україні мають бути не «для Заходу, щоб дав грошей», – а для того, щоб зняти блокування з цього потенціалу: вдихнути життя в машину, яка інерційно «докручує» свої оберти так само, як і її «материнська плата» зі столицею в Москві… І що тоді, коли «всередині клубу» закінчилась «лавка запасних», «свіжу кров» треба вливати не за рахунок «старших братів по клубу» – а, в першу чергу, за рахунок «відкритих шлюзів» у себе вдома (почавши з прозорого фінансування виборів за державний кошт, авжеж, і з обіцяної ще 2004 року програми повернення з-за кордону українських фахівців, і ще цілої купи «некосметичних» реформ – усього не перелічити!). І – найсмішніше – що це в їхніх-таки власних інтересах: куди більше, аніж усі проекти з «перезавантаження Росії в Україну», які можуть нашептати їм дяді з ведмежого лісу.



Якщо вони цього не зрозуміють – фінал їхній буде куди швидшим, ніж можемо сьогодні уявити. Але то вже буде катастрофа для цілої країни, для нас усіх. Тому, нема ради – треба йти еволюційним шляхом…



І першим кроком на цьому шляху має бути – впорядкування інституту громадянства.



Уточню: я не проти «варягів» як таких (залежить, яких!). Ладна навіть припустити, що з нашим характером корупції саме їхня поява в державному апараті (знов-таки, належним чином дібраних!) може в найстисліші терміни виконати необхідну «асенізаторську» функцію, хоч трохи прочистити Авгієві стайні... Але я рішуче й категорично проти збільшення, за рахунок «чужої номенклатури», і так давно «канцерогенного» для України «російського розриву» між «елітами» й «народом»: це однаково, що лікувати задавнену хворобу вприскуванням все того самого хвороботворчого віруса – рано чи пізно результат буде смертельним. Ще раз повторю – для всіх. (Орвел в труні ще не перевертається, але вже заворушився!)



Усі без винятку «варяги» (а на добрий лад, то й чимала частина нинішнього українського політикуму!) мають пройти ту процедуру, яка в 1920-і, коли більшовики ще вимушено «залицялися» до нашого незамиреного краю, а «автохтонів» у держапараті УСРР не набиралося навіть на віддалену подобу «української влади», отримала була точну назву – «коренізація». В сучасних європейських країнах цій процедурі відповідає екзамен на громадянство – куди входить обов’язковий пакет із знання державної мови, історії, культури, політичного устрою, – і присяга на вірність своїй новій батьківщині. Це – той абсолютний мінімум, «санітарний кордон», що його Україна, як держава, в якій сьогодні, без перебільшення, вирішуються долі цілого континенту, просто зобов’язана впровадити, якщо ми хочемо, щоб нас поважали. І щоб із нами рахувалися – в тому числі за переговорними столами.



Просто – перед паспортом із тризубом має бути виставлена пропускна планка. Для початку хоча б така, мінімальна: на рівні грудей останнього нашого загиблого воїна…



А про решту поговоримо потім.



Замість епілога



За півроку до війни, в червні 2013-го, презентуючи в Лондоні англомовне видання «Музею покинутих секретів», розговорилась я після виступу з відомим британським істориком, фахівцем із Східної Європи, професором Лондонського Юніверситі Коледж (прізвища не називаю з етичних міркувань). І розповів він мені, між іншим, що на його курс новітньої української історії записалася донька екс-мера Москви – Єлєна Лужкова…



«Дуже добре вчиться, – сказав серйозно. – Чудове есе про Голодомор написала…»



Після новини про «воукраїнення» Маші я, пригадавши ту розмову, відшукала в інтернеті ФБ-сторінку Лєни. Вродлива дівчина, серйозне обличчя. Поширює петицію за повернення Росії Аляски…



Скільки їх, таких, готується спасти на наші голови?..



Сховайте, нарешті, ваші хліб-сіль. І ввімкніть собі сигнал тривоги.




Оксана Забужко – письменниця



У тексті збережено виділення, зроблені автором



Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

lg_hater: (Default)
9 липня, 2014
Валерій Примост

Едіп Заліський. Епілог
У часи Середньовіччя для Києва то було Залісся, якщо дивитися з Русі на північний схід. Із часом Залісся змінило назву, завоювало нові землі, вийшло до морів і висунуло претензії на світове панування. Воно проникло в Київ і перестало сприйматися нами як Залісся. Чи вистоїть Україна сьогодні, залежить від того, як швидко ми врешті позбудемося нашого «заліщанства»

Залісся як альфа і омега

Спочатку Залісся було населене фіно-уграми. Потім його поступово колонізували невеликі групи слов’янського населення, які прибували з різних місць і з різних причин. Безземельні селяни зі Смоленщини, вперті погани з Новгородщини, бунтівні й непокірні в’ятичі, втомлені від половецьких набігів переяславці, а також землероби з Подніпров’я – усі вони йшли сюди зі своїми поглядами на життя, очікуваннями, звичаями, утворюючи на безкрайніх просторах Залісся химерну етнокультурну суміш. Вони мали все, щоб освоїти цей непривітний край: відвагу, авантюризм, жертовність і дурість, окрім єдності, бо аж надто різними були. Логічно, що влада не могла не скористатися цим.

У Заліссі князь мав абсолютну владу, не обмежену жодними традиційними інститутами на кшталт віча або старожитніх вольностей. Бояри і дружинники з’явилися тут із волі князя й цілковито залежали від його милості.

Колонізатори швидко зрозуміли, що спасіння полягає у трьох речах: єднанні перед ворожим оточенням, абсолютній владі вождя і союзі з церквою, здатною обертати ворогів у хащах на друзів. Тому остання могла бути представлена в Заліссі двома категоріями священиків: бовдурами та фанатиками. Бо кого ще занесло б у ці лісові хащі навертати поганів?

Кліматичні та господарські умови, життя в оточених глухими лісами невеличких селах диктували мешканцям Залісся специфічний спосіб життя, вимагали кардинальної зміни звичних для Півдня і Заходу Русі правил життя. Бідні ґрунти означали поганий урожай, а отже, більшу роль додаткових джерел продовольства: полювання, риболовлі, збиральництва. Господарський комплекс був архаїчнішим, націленим не на «виробництво», а на «здобич». Невеликі групи поселенців розглядали навколишній світ як джерело останньої й за найменших ускладнень були готові все кинути й рухатися далі.

Це означало, з одного боку, відсталі форми господарювання та примітивні соціальні конструкції, а з другого – безумовне підпорядкування «старшому» разом із общинною і колективістською свідомістю.

Якщо в безкрайніх лісах навколо всього так багато: і багатств, і небезпек, то кому спаде на думку щось берегти? «Один у полі не воїн», а колектив – усе. Низька цінність однієї людини сформувала марнотратство людських життів.

Багата Московія

Божевільне марнотратство всього – лісу і соболів, часу та зусиль, талантів і крові. Є незліченна кількість прикладів цього з московської – російської – радянської історії: у будівництві, на війні, у творчості, державному управлінні. Та цивілізація звикла розкидатися багатствами направо і наліво, абсолютно не замислюючись про наслідки, адже десь там ще чимало всього! На наш вік вистачить!

А чужа ощадливість, скромність, старанність і перфекціонізм здаються смішними і дратують. Так і хочеться прийти й усе порозкидати, зіпсувати, загадити, щоб було по-нашому!

І ще, звичайно, провінціалізм.

У силу географії Залісся перебувало на далекій відстані від будь-якого з тодішніх цивілізаційних центрів. Навіть до руських Києва, Полоцька або Новгорода треба було довго добиратися річками або через дрімучі ліси (на те воно й Залісся!). Про стійкі зв’язки з Європою, Візантією чи Китаєм залишалося тільки мріяти. А з розпадом імперії Русь та подальшим приходом татар і ці кволі зв’язки зі світом рвуться остаточно.

Замкнуте на собі та Орді, Залісся варилося і варилося у власному соку, дедалі більше віддаючись улюбленому заняттю самотніх людей: нарцисизму і спілкуванню із дзеркалом. Ця відірваність від світу забезпечила йому дві проблеми.

Перша – відсталість. Московія – Росія – СРСР завжди наздоганятиме, завжди буде в ситуації, коли її знання та навички вкотре не відповідатимуть вимогам часу, коли освічених людей катастрофічно не вистачатиме. Знову і знову вона купуватиме (або завойовуватиме, або крастиме) чужі технології та запрошуватиме іноземних фахівців. І ця ситуація повторюватиметься з покоління в покоління.

Другою проблемою, породженою «спілкуванням із дзеркалом», став москвоцентризм, а з ним і ксенофобія. Усе своє вважалося найкращим у світі, все чуже сприймалося із сумнівом і підозрою – і жодна реальність, жодна перевага чужого в культурному чи технічному сенсі не могла похитнути цього москвоцентризму.

Отже, маємо народ, що живе в архаїчних суспільно-соціальних відносинах, від народження звиклий триматися разом і беззаперечно слухатися «старшого». Народ, який ненавидить і зневажає все чужоземне, але з радістю забере чужі здобутки як свою здобич. Народ, жорстокий до слабких, але такий, що обожнює сильніших, навіть своїх мучителів; легкий на підйом, витривалий, байдужий до страждань своїх і чужих, поривчастий, лихий, віроломний, розгульний і такий, що абсолютно не переймається завтрашнім днем.

Мати такий народ за сусіда – клопітно. За друга – обтяжливо. За ворога – небезпечно.

Подивіться на сучасну Росію – і впізнайте в ній, великодержавній, газпромівській і ядерній, ті самі маленькі громади Залісся, з яких виросли Московське князівство, Московське царство, Російська імперія і СРСР. Тому що все коріння її менталітету там.

Татари не винні

І зовсім не татари зробили цей народ таким. Жодним татарам на світі то було б не під силу. Це так, пізніші спроби самовиправдання в стилі Карамзіна: мовляв, ми всі такі білі й пухнасті, а прийшли зловредні татари і нас поганого навчили.

Саме на основі організації суспільства Залісся постала держава, яку російські історики називають «тяглою». У ній служила людина має «служити» государеві стільки, скільки може, самовіддано й без жодних зобов’язань із боку останнього. «Служити» мусили всі – від бояр до холопів, просто служба в них була різна. У їхній тяглості та безправності вони були рівні перед самодержцем. Таке ось оригінальне заліське «егаліте»!

Позірна схожість цієї московської системи з татарською давала привід звинувачувати Орду у встановленні тяглої держави в Московії. Однак не татари прийшли у Залісся і принесли із собою тяглість, а татари прийшли у Залісся, бо там уже існувала ця сама тяглість (хай і не в закінченому вигляді). Зрештою, татари і Тримістом (Києвом, Черніговом, Переяславом) володіли, і Галицько-Волинським князівством-королівством, але ж там тягла держава не з’явилася...

«Тяглість» давала державі небувалу монолітність, здатність концентрувати зусилля народу на одному стратегічному завданні без дискусій і зволікань. Але вона ж позбавляла його соціальної та економічної ініціативи. Якщо вся влада і вся мудрість надходять тільки зверху, а решті пропонується «не мудрувати», то хто ж захоче ризикувати головою? Та й життя людське в тяглій державі цінується незрівнянно мало, і порядки жорстокі.

У Європі головним творцем прибутку була людська ініціативність. Логічно, що свою економічну цінність ці активні люди з часом конвертували в політичну владу. А в Росії головним джерелом прибутку влади були природні ресурси: соболі, потім ліс і золото, потім нафта й газ. Цінність людей для казни була мінімальною: вони мали прогодувати та екіпірувати військо для завоювання нових ресурсів і захисту старих. Якщо хліба та зброї не вистачає, їх можна купити за ті самі хутра, золото чи нафту. Як і ідеї, технології, спеціалістів і взагалі все що завгодно. Тому люди творчі й працездатні так і не стали економічною цінністю в Росії, а народ так і не здобув політичної влади. У цьому й полягає головна відмінність між «креативною» цивілізацією Заходу і «здобичницьким» «Русскім міром».

А тепер уявіть собі, яке релігійне середовище має обслуговувати такий «Русскій мір» і який штучний відбір був проведений серед священиків за покоління від Володимира Святого до Васілія Тьомного, коли склалися ті інтелектуальні й моральні форми російського православ’я, що практично без змін дожили до наших днів. Московсько-православний фундаменталізм постав з ізоляції і примітивного світосприйняття ще Залісся, а не з Візантії або протистояння татарам.

Освіта від лукавого. Як і талант, індивідуальність, свобода. Ані Франциск Асизький, ані Франциск Скорина не могли з’явитися на московському ґрунті – тут такі не потрібні. Московське православ’я вимагає від своїх вірних покірності й жертовності, які переплітаються з жорстокістю до чужих і волелюбних. Не виділятися, а прийняти страждання – за віру, царя і Вітчизну.

Тому московське православ’я – органічна частина «тяглої» держави. Попи служать самодержцеві так само, як і бояри, дворяни чи холопи. Кожен на своєму робочому місці.

Всі люди держави – Великому князю Московському, безумовно, як раби. Вся земля держави належить останньому, безумовно, без жодних застережень. І указу государю немає, бо самодержець. Ані договірних відносин, ані взаємних зобов’язань, ані навіть поганенького кодексу честі. Нічого. Бо для кодексу честі потрібні права. А їх у Москві якраз і не було. Будь-хто – у повній волі государя.

Саме така система – самодержавне свавілля – виводить дивовижну породу людей. Вони творять мерзоти і не відчувають докорів сумління, бо ж виконують наказ помазаника Божого.

І ви думаєте, цей самодержавний конструкт принесли до Залісся ординці? Ні! Задовго до монголів перший Великий князь Володимирський Андрєй Боґолюбський оточив себе «милостниками», людьми, яким давав в умовне володіння землі та які відповідно абсолютно від нього залежали. Саме він створив прообраз тієї політичної системи, яка в тому чи іншому вигляді існує в Росії досі. Як сказав про нього Васілій Ключевскій: «В особі князя Андрєя великорос уперше виступав на історичну сцену».

Канонізація Андрєя Боґолюбського Російською православною церквою в час правління Пєтра I (1702) є символічною. Перший імператор демонстрував спадкоємність своєї політики з діяльністю «першого великороса».

Власне внутрішня структура Залісся й стимулювала зміцнення владної вертикалі. Не випадково саме тут у XIIІ столітті виникло «Моління» Данила Заточника, справжній гімн князівській владі. Князь порівнюється з батьком і з Богом: як птахи небесні не сіють і не орють, сподіваючись на Божу милість, «тако і ми, господине, бажаємо милості твоєї». Ось так уперше була озвучена актуальна й досі великоросійська формула: біс із ним, із сільським господарством, аби владна вертикаль була сильна!

Орда прийшла в Залісся «на готовеньке». Це виявився єдиний руський регіон, який уже був заточений під неї. Тому й так швидко порозумілися. Від Орди Московія взяла лише дві речі: «Небесний Мандат» (відчуття планетарної Місії) і посаду «Вселенського Царя» (яку після падіння останнього хана успадкував московський цар). Від Русі вона отримала повний європейський цивілізаційний пакет, але використала тільки форму, наповнивши її своїм «азійським» змістом.

Едіпів комплекс

Наростивши могутність, Московський Едіп убив свого батька-Орду і зґвалтував матір-Русь. І рушив уперед, вважаючи, що тепер увесь світ належить йому.

А далі все розвивалося дуже логічно. Психологія загубленої у глибині мерянського лісу громади породила спочатку концепцію «Святої Русі», потім – оточеної ворогами «Держави робітників і селян», а тепер – «Русского міра».

Уявлення про свою винятковість покликало ідею «Третього Риму» і морально обґрунтувало зневагу до освіти та політичну й культурну експансію.

«Здобичницький» характер економіки забезпечив Росії пожиттєві прибутки від ресурсів – байдуже, хутро вона продає чи є «світовою бензоколонкою». Це, своєю чергою, гарантує, що завжди «наздоганятиме» Захід і ніколи не наздожене. Бо здобути можна тільки те, що вже кимось десь створено. Росія, як зрадливий раб, здобуває на Заході й водночас люто його ненавидить за першість.

І зовсім не тому, що росіяни не народжують епохальних ідей. А тому, що ці ідеї нікому в Росії не потрібні. Від часів Андрєя Боґолюбського та Васілія Тьомного архаїчна і непривітна спільнота все ще веде «здобувне» господарство і почувається у ворожому оточенні.

Захід дедалі глибше проникає в незвідані глибини постіндустріального Завтра, побудованого на індивідуалізмі: індивідуалізмі творчості, комунікацій, способу життя, смаків і цінностей. Наш світ із кожним роком ставатиме все більш індивідуалістичним і творчим. Ні до того, ні до іншого Росія зовсім не готова. Майже тисячоліття свого існування вона послідовно боролася проти індивідуалізму і творчості або як проти огидних виявів «безбожного латинства», або як проти «звіриного оскалу капіталізму», або як проти «Гейропи». Світ вступає в епоху, категорично несумісну і чужу всьому національному менталітетові Росії.

Тож не розраховуйте на новий «великий підйом» Імперії. Його не буде. Росія існуватиме як «сировинний придаток» доти, доки сировина не скінчиться, або ціни на неї не впадуть, або з’являться нові технології і потреба в сировині відпаде. А потім помре.

Величезна трагедія України полягає в тому, що сьогодні вона повною мірою несе в собі це російське прокляття. Ми занадто довго були росіянами, жили за їхніми законами, думали їхніми мізками і розмовляли їхньою мовою. Колись дали їм шлях у їхнє далеке Залісся. А потім вони зробили нас схожими на себе.

Ми зробилися частиною їхньої «здобичницької», колективістської цивілізації. І теж активно ненавидимо будь-кого, хто виділяється з наших лав: розумом, серцем, духом. Також шукаємо собі самодержця, «батька рідного», який «від Бога» й тому апріорі краще за нас («сірих і убогих») знає, як нам жити далі.

Ми досі живемо по-російськи, розмовляємо по-російськи, відзначаємо російські свята, слухаємо російську музику і дивимося російський ширвжиток у телевізорі.

Росіяни сьогодні дивляться на Сполучені Штати, тримають там свої заощадження, користуються американськими грошима і наслідують тамтешній спосіб життя. А ми? На Росію? Що вона нам тепер? Вічна «друга», вічна «догоняльщица». Вона не може бути для нас авторитетом ані в інтелектуальній, ані в культурній, ані в технічній сфері. Вона навіть завоювати нас уже не може і загеноцидити, як колись.

Так якого ж біса ми весь час на неї озираємося?

Роз’ярмитися

Наша трагедія в тому, що після такого довгого перебування поруч із Росією ми заразилися її болячками. Раніше мали те, чого вона за визначенням була позбавлена: славне походження, горде ім’я, свободу, високу культуру, внутрішню гармонію, душевний мир і матеріальне процвітання. Ми були причиною російського божевілля, Росія довго і болісно «хворіла Україною».

А за брєжнєвських часів остаточно «дахом поїхали» в унісон із росіянами. І сьогодні хворіємо «російською хворобою» більше, ніж будь-коли. Бо хвороби та комплекси найсильніше проявляються на окраїнах – а ми й були окраїною СРСР. На окраїнах імперій завжди правлять найгірші чиновники з центру або найбільші негідники-колабораціоністи. Біля нашого керма на початку 1990-х стояли люди, які водночас були і тими, й іншими. Найбільш обмежені та жадібні номенклатурники, найархаїчніші правила гри, найзашкарубліші штампи, найпринизливіші погляди – усе це доля окраїн імперій. Ми отримали все це по повній програмі.

А сьогодні потерпаємо від «російської хвороби»: у нас теж роздвоєння особистості; ми водночас і українці, і росіяни, і західники, і євразійці, і соціалісти, і ліберали, і демократи, і вождисти. І всі ці частини ніяк не можуть розібратися між собою.

Ми пам’ятаємо, що Росія знищувала нас, морила голодом, гнітила й принижувала. І при цьому любимо як «братську країну». Її прихід на наші землі історично означав для нас відкидання назад, у самий ар’єргард цивілізованих народів. І при цьому хтось усерйоз розраховує, що нове російське «пришестя» допоможе нам наздогнати Захід?

Сьогодні Росія перебуває в геостратегічному глухому куті. Після розпаду Союзу вона не просто змінила форму правління і втратила деякі провінції, а програла Заходу в глобальному цивілізаційному протистоянні. Билися два підходи, дві концепції: «креативна» і «здобичницька». «Здобичницька» програла.

Росія так влаштована (як і будь-який «здобичницький» проект), що функціонує за екстенсивним принципом: розширення, розширення і ще раз розширення – байдуже, у якій формі. Припинення розширення – кінець. Система починає пожирати сама себе.

Сліпий Едіп, не бачачи дороги, іде до прірви. Позаду – злочини, попереду – загибель.
Україна сьогодні – єдиний порятунок Росії. Російська імперія вмирає. Демографічно – тому їй потрібні мільйони українців. Економічно – тому їй потрібні українські ресурси. Ідеологічно – тому їй потрібні княжий Київ (не Крим!) і нові перемоги. Є безліч причин, із яких Росія хоче проковтнути нас. І немає жодної, з якої вона бажала б нашого розквіту.
І щоб вижити, нам треба по краплі видавити із себе Росію. І тільки тоді закінчиться цей кошмар тривалістю тисячу років.
Слава Україні!

lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] pan_andriy at від Луганська до Львова, Україна понад усе
"Музыка и слова песни родились в студенческом общежитии г. Луганска возле захваченного сепаратистами СБУ. Когда по 20 раз в день слушаешь гимн России или СССР, невозможно сидеть на месте, не протестуя. Вывешенный из окна украинский флаг заставил мгновенно среагировать вахтеров и охранников. Сняли. Зато теперь охрана уже захваченного автоматчиками общежития утверждает, что их защищают. Вопрос, от кого? Мы слабы, у нас много раненых и убитых в этой информационной войне. Украина, услышь свой Восток!
Ставя на нас крест, вы предаете тех, кто считает Украину Родиной!"



http://youtu.be/ppnrlvGVOU8
lg_hater: (Default)
Юрий Фельштинский: Украина России больше ничего не должна

Юрий, приветствую, с возвращением! Круто – хватать Вас прямо «тепленьким», практически с самолёта. Что за причина Вашей поездки в Европу 5-10 июня с. г. Были в Париже? Встречались с Владимиром Путиным?

Я действительно был в Париже, но моя поездка была запланирована еще до того, как стало известно, что 5 июня туда прилетает Путин, и уж тем более – до аннексии Крыма и вторжения России в Восточную Украину. Но так сложилось, что в Париж я прилетел одновременно с Путиным. Буквально одновременно. Конечно, до города мы добрались быстрее официального и громоздкого президентского кортежа. Однако к тому времени, как мы на такси подъехали к гостинице «Бристоль», где был запланирован ужин, там всё уже было оцеплено полицией, а у входа в гостиницу стояли еще и сотрудники российской Федеральной службы охраны. Таксист не мог остановиться – ему просто не позволяли притормозить. Сначала мы крутились по соседним кварталам, которые тоже были оцеплены полицией. Мы были с вещами, высадиться где-то далеко от гостиницы нам было сложно. Сделали несколько кругов, и в конце концов остановились у входа в «Бристоль». Подбежавшие к нам на помощь служащие гостиницы убедили полицейских разрешить нам выгрузиться. Причем ровно в тот момент, когда мы, наконец, разгрузились и стояли с вещами у входа, вся улица, наполненная полицейскими в форме и сотрудниками российской президентской охраны в штатском, вдруг оживилась, и мимо нас проехала вереница официальных машин, из которых выделялся лимузин с российским государственным флагом. У входа в «Бристоль» кортеж не остановился, а проехал дальше. После этого оживление спало. Больше мы этих машин не видели.

В вестибюле гостиницы были десятки сотрудников ФСО, доминировал русский язык. Я такого количества охраны увидеть не предполагал. Второй раз я оказался в «Бристоле» одновременно с президентской охраной. В октябре 2000 года я вывозил из России Литвиненко, и мне понадобился личный самолет, который, разумеется, взять было не у кого, кроме как у Березовского: самолёт – вещь очень дорогая. Литвиненко уже ждал меня в Грузии, а из Грузии бегать от ФСБ по свету без самолета было сложно. Вот я и прилетел на встречу к Березовскому в «Бристоль» для согласования вопроса о самолете. Мы сидели в кафе, в правом отсеке на первом этаже, несколько в глубине зала. А человек десять из ФСО прибыли в «Бристоль» для согласования с администрацией гостиницы совсем другого вопроса: о визите в конце месяца в Париж (с остановкой в Бристоле) президента Путина.

5 июня 2014 года в «Бристоле» из ФСО было человек тридцать, а то и больше. Я сужу только по тем, кто сидел потом в ресторане (на двух уровнях) и ужинал. Кроме этого, сотрудники ФСО были на этажах самой гостиницы. Сколько их было там – не знаю. Но ощущение создавалось, что «Бристоль» сейчас аннексируют, как Крым, и французы останутся без «Бристоля», а я без ужина.

До столь крайних мер, однако, в Париже не дошло (всё-таки Франция – не Украина). Правда, в бристолевский ресторан «Epicure» нас не пустили, вежливо объяснив: «Сами видите, что у нас сегодня происходит; мы вас в другой ресторан посадим…» Так мы оказались в зале, где ужинали охрана и сопровождение Путина.

Я сидел, смотрел на эти постоянно пополняющиеся столы – потому что люди всё прибывали и прибывали – и на мгновение, мне стало Путина жалко: ведь это была последняя его поездка в Париж. Больше он никогда туда не приедет. Кто же пустит Путина в Париж на фоне войны в Европе?

Разве не пустят? Юрий, Вы такой дерзкий, и Ваша поездка напоминает спланированное исследование – видите, дважды все так «совпало», прямо не верится! Скажите честно, было такое? Любопытно было увидеть визит и «околовизит» Владимира Путина? Детали ведь историку – настоящий хлеб… А если нет, то зачем именно в этом время Вы прилетали в Париж? И – только в Париж или куда-то еще?

Я действительно планировал поездку в Париж, не зная о том, что 5 июня туда прибудет Путин. Потому что речь шла о поездке Путина в Нормандию 6 июня, а не в Париж 5-го. Разумеется, с какого-то момента стало ясно, что мы пересекаемся 5-го в Париже, а по аналогии с октябрем 2000-го года я знал, что Путин снова будет в «Бристоле». Понятно, что шансы «встретиться» у нас были стопроцентные. Но не стану же я менять расписание поездки из-за визита в Париж Путина? Я уехал из СССР в 1978 году, чтобы жить свободно. Частью этой свободы является право прилететь в Париж и поужинать в «Бристоле», несмотря на присутствие там офицеров ФСО или даже самого Путина.

А Вы часто бываете в Европе? Где именно? Любите поездки и дорогие глазам и сердцу места или есть какие-то дела?

Я люблю Европу, часто там бываю и достаточно хорошо ее знаю. Чаще всего я езжу туда для выступлений, встреч с прессой и издателями, на презентации уже вышедших книг. Особенно много времени я проводил в Европе в 2007-2009 годы, когда после убийства Литвиненко в примерно двадцати странах была опубликована наша книга «ФСБ взрывает Россию», а на презентации ездить мог только я, так как Сашу уже убили. Затем вышла книга «Корпорация: Россия и КГБ во времена президента Путина», написанная совместно с российским автором Владимиром Прибыловским. Понятно, что когда летишь через океан на презентацию книги, домой возвращаешься не на следующий день. Если есть повод задержаться в Европе, я всегда на несколько дней задерживаюсь, повидаться с друзьями. Их много во многих городах Европы.

Виктор Топаллер, который часто Вас цитирует, 2 июня в своей радиопередаче «Рикошет» опять говорил о Ваших выводах и текстах – в частности, о недавней заметке «Цена человеческой глупости». Ну, где Вы сообщаете, что Украина заплатила России первую часть долга за газ в сумме 786 млн долларов. Вы назвали это «первым российским счетом за оккупацию Крыма и вторжение в Восточную Украину». Помните, как Вы даже слегка сцепились с Топаллером в передаче по этому вопросу? Вы настаивали, что Украина не должна платить и должна прекратить всякое сотрудничество с Россией, и тогда придет реальная помощь союзников – ЕС и США. А Топаллер в корне с этим не соглашался: да как можно, мол, ведь тогда Россия сотрет Украину в порошок, и куда, мол, украинской армии воевать за свои рубежи и Крым, много же крови будет… Помните? Вы до сих пор стоите на своей позиции?

Экономическая и военная мощь России – это блеф, пиарный проект, успешно работающий с помощью нескольких российских телеканалов. Помните, в Советском Союзе извечно показывали в программе «Время», как советские трактора убирали поля, как транспортеры ссыпали пшеницу в грузовики, как затем из пшеницы выпекался хлеб, и как счастливо жили советские люди. Сегодня мы знаем, что ничего этого не было. Была одна кинокамера, один трактор, один двигающийся конвейер, один грузовик, и нанятые за деньги актеры, которые изображали счастливую советскую семью. А зерно покупали в Америке.

Так и сейчас. Я не знаю, сколько у России летающих самолетов и двигающихся танков. Я видел, как взлетал «Протон». Он недолго летел, меньше минуты. Российские самолеты далеко не улетят, танки долго не проедут, и всё это блеф, которым нас кормит Путин точно так же, как Гитлер кормил Европу в 1938 году – блефом. Но все боялись этого блефа и сдавались без боя.

Мы сейчас в 1938 году. До 1939-го мы еще не дошли. Я уехал на неделю в Европу, после того, как Украина проплатила «Газпрому» 786 млн. долларов. Я и до этой проплаты говорил, и позже, что российский газ в Украину больше не пойдет. Можно платить, можно не платить – газа не будет. Поэтому лучше не платить и не оплачивать российские расходы на войну в Украине – потому что у России денег нет. Не только оружия и армии нет, но и денег нет. Эти деньги России очень нужны. Вот Украина и пришла России на помощь – заплатила 786 миллионов. У меня слов нет – как этот поступок назвать… «Глупость или измена?» – была у П. Милюкова такая речь, произнесенная им в ноябре 1916 года в Государственной думе. И с этой речи Милюкова чуть ли ни Февральская революция началась (не буквально, конечно). Так вот, я не знаю, что такое проплата Украиной России 786 млн долларов – глупость или измена? Или и то, и другое. На эти деньги сегодня – 11 июня, когда я пишу эти строки – начаты боевые учения в Западном военном округе и Балтийском флоте; начата переброска войск в Калининградскую область. Я предупреждал и предупреждаю: не платите России деньги; все эти деньги идут на войну, только на войну. Не заплатили бы 786 млн. – не было бы сегодня этих учений и перебросок войск.

Разумеется, война – вещь дорогая, никаких денег не хватит, и никогда никому не хватает. Поэтому Россия требует еще и еще: заплатите! Пожалуйста, заплатите, дайте денег! (У них ведь денег, повторяю, нет!) Я вернулся из Европы 10 июня. Что я слышу? Новые призывы Путина, Медведева, Миллера: заплатите до 11-го. Не заплатили до 11-го? Возмутительно. Слов нет. Тогда заплатите до 16-го! Не заплатите до 16-го?..

Иначе как вымогательством и шантажом назвать это нельзя. Как только (и если) Украина заплатит эти деньги, Россия станет вымогать новые. Все эти деньги тоже пойдут на войну с Украиной. Это если Украина деньги заплатит.

А если она не проплатит… ничего не будет. У Украины останутся два-три миллиарда долларов, на которые она сможет закупить газ на мировом рынке, одновременно оставив Путина без денег на войну. Рынку придется пересчитать стоимость акций «Газпрома», которые, разумеется, пойдут вниз. За ним пойдет вниз вся российская биржа и российский рубль. И всё, что России останется делать, это продавать в ГУМе футболки с портретами Путина за 1200 руб. штука – еще один «мощный» пиарный проект, начатый сегодня, на полученные неделю назад 786 млн украинских долларов.

У России нет денег? Ой ли? Тогда вопрос: а что, деньги есть у США? У Европы? Имею в виду долги по кредитам, экономические кризисы, малые и большие, соответственно скрытую и открытую инфляцию, банкротство, коррупцию, безработицу и т.д. Ведь хоть как назови безденежье, богатство ли, стран от России до крайнего Запада, но реально, наличными, если можно так сказать, – Россия разве беднее Запада и США?

Да, Россия беднее Запада. Россия – большая бензоколонка. Если нефть и газ покупают – деньги есть. Если их не покупают, или покупают, но не у России, – денег нет. Это банальная истина. И, собственно, вся история газовой части войны России против Украины это доказывает. Если бы у России были деньги на войну против Украины, она бы не шантажировала Украину прекращением поставок газа, а просто остановила бы поставки, в день номер один, уже в марте. Не будем жить в плену иллюзий о том, что Россия заинтересована в процветании, благополучии и стабильности независимой Украины. Россия – путинская Россия, с которой мы столкнулись сегодня – заинтересована в прямо противоположном.

Западу, особенно Европе, важнее экономика, а не политика. Европа предпочитает не делать политических шагов, идущих в ущерб собственной экономике. Удивляться тут нечему. Но варианты отказа от российского газа и нефти есть. Сжиженный газ, который можно доставлять из США, стоит в два-три раза дороже, и потребуется два-три года, чтобы наладить поставки. Но это абсолютно реальный альтернативный вариант полного отказа от российского газа. Нефть подорожала с 2000 года в почти 10 раз, и никто не умер. Бензин в США за те же годы подорожал с доллара до четырех за галлон – все как ездили, так и ездят, только машины стали делать более экономными. Повышение цен на газ Европа тоже переживет, потому что войну пережить сложнее, чем рост цен.

Российская биржа зависит исключительно от западных инвестиций. Акции российских компаний – как и любые акции – это условность, зависящая от стабильности в экономике. Начнется война, и российская биржа рухнет в ноль. Долги российских компаний западным банкам – баснословны. Российский государственный долг Западу относительно невелик. Но корпорационные долги российский компаний – огромны. Отказ российским компаниям в новых кредитах приведет к их крушению. Участившиеся утверждения российских чиновников о том, что «санкции России только выгодны» – очередной блеф, к тому же неумный.

Теперь вернемся к Вашему вопросу о том, что Россия «сотрет Украину в порошок». Я советую украинцам посмотреть на карту. Украина – вторая по территории европейская страна, седьмая – по численности населения, еле-еле уступает Франции. Россия не может «стереть Украину в порошок». Нечем. А вот медленно душить Украину, область за областью, за украинские же деньги – может. Пока что Россия за счет украинских денег создала самоокупаемый проект по захвату Украины, и украинское правительство в этом ей помогает. На эти же деньги Путин имеет возможность покупать за взятки чиновников, особенно тех, от кого зависит вопрос проплачивать-не-проплачивать «долги за газ». Опираясь на агентуру КГБ-ФСБ в европейских структурах, Путин может оказывать на Украину давление с тем, чтобы Украина согласилась на российские цены за газ, на возврат «долгов» и на систему предоплаты.

Я беру слово «долги» в кавычки, потому что Украина России больше ничего не должна. После аннексии Крыма в марте 2014 года, после начала диверсионной войны России на востоке Украины ни по каким международным нормам Украина России ничего не должна. Более того, украинское правительство обязано предъявить России иск. Я не знаю размер нанесенного на данный момент ущерба, но я уверен, что он больше газовой задолженности Украины. В счет этого же иска можно, например, временно арестовать российский газопровод, проходящий через Украину. И оставить Европу на две трети без российского газа? Разумеется, в этом и задача. Вот тогда Россия окончательно останется без денег, потому что Европа перестанет платить России и встанет на сторону Украины. Выхода другого у Европы не будет. Приведет ли это к экономической напряженности в Европе? Безусловно, приведет. Но и это дешевле любой самой недорогой войны. И пусть Миллер вещает нам в телевизор, что в этом случае они пустят газ по другим газопроводам и быстренько новый построят. Пусть строят. Не построят они ничего. Денег у них нет.

Сама постановка вопроса о платежах Украины России – абсурдна. Сейчас весь день по российским каналам крутят «недоумевающего» Путина: никак он не может понять, на каком основании Украина отказывается платить газовый долг и на каком основании она просит о снижении цены на газ. И всё это с такой милой кгбешной ухмылочкой: если откажутся платить, мы «перейдем в какую-то другую стадию». То есть оккупация Крыма это не «другая стадия»; донецкая и луганская «народные республики» – не «другая стадия»…

Мне кажется, что «другая стадия» уже наступила. Это стадия необъявленной войны. Чем скорее украинское правительство это осознает, тем проще будет противостоять агрессии.

Но, на мой взгляд, Вы смешиваете «статьи расходов». Должна Украина России за газ? Должна. Должна Россия Украине за Крым? Ой-ой-ой как задолжала. Так вот пускай Украина заплатит за газ России, и Россия Украине – за Крым (вернет его, доплатит за «моральный и экономический ущерб»). А там уже видно будет, кто «в дамках» по деньгам. Вполне вероятно, что финансовый плюс будет на стороне Украины, и немалый. Но действовать по методу, подобному российской стороне, – забрать, не заплатить, и все, – на мой взгляд, – повторять стиль и законы агрессора. Разве не так? Нельзя уподобляться такому и уподоблять жизнь игре мускулов и хитрых обгонялок. Не права? Есть законы чести, – с чего вдруг сворачивать на сомнительную дорожку? Только оттого, что Россия с Крымом «первая начала» и задала правила игры?

У Путина всё рассчитано по дням. Ни один агрессор не планирует долгой осады – только блицкриг. Путин – не исключение (он и в этом от Гитлера ничем не отличается). Посмотрите, с какой скоростью Путин захватил Крым, провел референдум и объявил об аннексии! У нормального политика на это ушли бы месяцы мягкой политической игры. Но у Путина нет денег на долгую осаду. Только на блицкриг. На газовом фронте – свой блицкриг. Обратите внимание: счет всегда идет на дни. Путину важно действовать стремительно, пока враг (Украина) и союзники врага (Европа и США) не пришли в себя и не сообразили, что происходит и как всему этому противостоять. Вот, 786 млн уже получили. Сейчас Путин с Миллером устроят еще одну психическую атаку – до 16 июня, и еще что-нибудь получат. По крайней мере, в этом задача – получить новую порцию денег на войну.

Мы не о торговле говорим сейчас, не о бизнесе. Цель России – поглотить Украину. Это можно сделать с помощью танков, можно с помощью газа. Можно сочетать одно и другое. Но и танки, и газ стоят деньги. Эти деньги Россия планирует получить у Украины. Вот о чем идет речь. К «чести и истине» это отношения не имеет. На наших глазах разгорается война в центральной Европе. Нужно думать не о «чести», а о том, чтобы ее остановить. Агрессии может противостоять только сила. Толстовское «непротивление злу» здесь не работает. О «чести и истине» мы поговорим после победы.

Давайте я верну Вас в Париж. Какой он, Париж, сегодня?

Даже если бы французы не создали ничего, кроме Парижа, они уже заслужили бы звание великой нации. В Париже многие были, и в этом плане проще писать. Вы идете по улицам живого гармоничного города, где каждая улица или улочка по своему красива; где ходят красиво одетые люди, особенно женщины, при этом нет ощущения, что они долго наряжались и стояли перед зеркалом, а есть, наоборот, почти уверенность, что они выбежали на улицу, быстро одевшись, впопыхах схватив что-то первое попавшееся, и при этом все на подбор одеты с поразительным вкусом. Вокруг вас красивые витрины. Ну, про рестораны и кафе я писать не буду, потому что уже слюнки текут. Но главное, что в этих ресторанах и кафе с раннего утра до поздней ночи сидят французы и француженки, пожирают продукты французской кухни; и при этом все поразительно стройны. Как это им удается, с учетом всех съедаемых багетов и пирожных, – не понимаю.

Французам не нужно доказывать ни себе, ни другим, что они – великая держава. Они это знают. У них нет комплексов, как у граждан России. У французов 400 сортов сыра, тысячи марок вина, самая короткая рабочая неделя и самый длинный отпуск в мире. Время от времени они устраивают революции, потому что недовольны происходящим. Они имеют право на недовольство. Ведь они – великая держава.

Я гуляю по этому городу, и мою голову не покидает мысль… У французов хватило дерзости объявить войну Германии 1 сентября 1939 года из-за Польши, но не хватило смелости защитить Париж. Они сдали город Гитлеру – потому что иначе мы бы остались без Парижа. 5 июня 2014 года, почти попав у гостиницы «Бристоль» под колеса броневика Путина, сидя затем в одном ресторане с сотрудниками его охраны, а позже, летней ночью бродя по заполненным толпою проспектам, я ловил себя на мысли, что мудро поступили французы, сдав без боя Париж. И войну (с помощью союзников) выиграли, и Париж сохранили. «Париж стоит мессы».

И как визит Путина виделся из Парижа?


Сложнее всего было с формальностями, с этикетом. Сегодня Путин в европейском сообществе человек нерукопожатный. Это не нужно буквально понимать, потому что кто-то ему все-таки руку пожимает, по банальной человеческой привычке пожимать руку встречному. Гитлеру тоже руку протягивали, пока война не началась. Но за обеденный стол с Путиным уже никто не садится. Настроение у всех испорченное. С ним 14 лет общались, как с человеком, а он в 2014 году впервые после Второй мировой войны взял и отхватил от соседа кусок земли, как в средневековье. А французам теперь – мучиться: продавать России «Мистрали» или нет? И деньги не хочется возвращать, и наступательное оружие в руки агрессора отдавать тоже не хочется.

На днях в США обсуждали проект о покупке «Мистралей» у Франции, чтобы те не достались Путину. Американцы напряженно думают: как сделать так, чтобы агрессивной России не досталось наступательное вооружение. Интересно, почему Украина не думает на ту же тему? Выставили бы России счет за захват в Крыму украинского флота и прочей военно-морской собственности; подали бы иск во французский суд с требованием арестовать «Мистрали» и передать их Украине… И французам не надо мучиться – продавать, не продавать; и деньги Путину Франция возвращать в таком случае не должна – до судебного приговора (а это волынка на много лет). И американцам корабли выкупать не нужно. А расходов у украинской стороны – всего лишь на одного хорошего адвоката. Есть в стране один хороший адвокат?

Юрий, дайте, пожалуйста, Ваш мгновенный срез геополитической картинки на сегодня: куда несёт и ведёт Украину, Европу и мир в целом? Вас не напрягает совещание в Вене Черного интернационала – «святого союза» правых национальных сил Европы и России? А продолжающееся смертоубийство на Востоке Украины? Вы – за то, чтобы Национальная гвардия Украины продолжала отвечать ополченцам, и те этим, и кровь лилась рекой горной и неудержимой? Что надо теперь сделать? Только не локально – по мордасам России и спиной к ней и задницей, а самим на боковую или на Чемпионат мира по футболу, – а глобально, ответственно, чтобы все же и «Мировой чемпионат», даже и по футболу, был созвучен, и по звукам, и по сути, таким прекрасным понятиям, как «мировая», «мир», «жизнь»?

Как я уже сказал, мы сейчас на уровне 1938 года. В 1938 году в Европе почти победил фашизм. В СССР был Сталин, в Германии – Гитлер, в Италии – Муссолини. В Испании – Франко. Австрия была захвачена, Чехословакия расчленена. Венгрия, Португалия, Румыния, Болгария – где диктаторы, где короли… Места на карте не осталось для демократов. Да и в демократических странах фашистские и коммунистические партии пользовались солидной народной поддержкой. Означает ли это, что сегодня мы снова входим в черную полосу фашизма? Может быть. Следует ли из этого, что европейская цивилизация в том виде, в каком она существовала до 2014 года, будет уничтожена – зависит только от нас самих.

Война – это всегда кровопролитие. Война – это всегда разрушенные жизни. Это миллионы беженцев, спасающихся от грядущих катастроф. Будет ли происходить «смертоубийство», как Вы говорите, на Востоке Украины? Будет. В этом основная задача Путина – развязать на Востоке Украины «смертоубийство». Ради этого он входил в Крым – не для того, чтобы в Крыму был мир, а для того, чтобы в Европе началась война.

Самая большая ошибка – считать, что украинская армия (если она называется Национальная гвардия, пусть будет так) борется с «ополченцами». Нет никаких ополченцев в Украине. Это пропагандистский термин российского правительства, навязанный нам российским телевидением. Есть люди с оружием в руках, борющиеся против Украины. Часть из них заслана из России. Другая – набрана на местах. Разбираться, сколько одних, сколько других – будем после войны. И не имеет значения, взяли ли они в руки автоматы по глупости, за деньги или из убеждений. Они воюют за интересы России – враждебного (в контексте нынешнего военного конфликта) Украине государства. Большинству – всё равно, где воевать, лишь бы убивать в интересах России.

Как в любом военном конфликте, главным образом страдают непричастные. К ним относятся прежде всего женщины и дети. Можно часами показывать фотографии и кинохронику с их испуганными лицами, слезы и крики взбудораженной толпы, требующей мира, тишины и покоя. До самого недавнего времени на востоке Украины жители воспринимали всё это как должное и, соответственно, не ценили. Куда же делся внезапно этот покой? Кто всё это начал? Ведь на востоке Украины не было ни Майдана, ни «правого сектора»?

В Германии во время Второй мировой войны тоже гибли женщины и дети. И были кадры немецкой кинохроники, показывающие слезы и испуганные лица. Вина Гитлера, нацистов, германской армии, немцев – как угодно называйте тех, против кого шла война (потому что это были люди с автоматами, не ценившие покой прежних лет) – от этого не становилась меньшей.

Вы не найдете психически здоровых людей, которые скажут вам: «Я за то, чтобы кровь лилась рекой». По большей части все всегда призывают к миру. Гитлер со Сталиным тоже говорили о мире, а Черчилля называли поджигателем войны. Есть определенная категория людей, чьим словам нельзя верить. К сожалению, к этим людям относится Путин.

11 июня 2014 г.

Беседовала Наталья Голованова. Каспаров
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] alexzavodyuk at Хороший совет украинцам
Когда становится совсем трудно, на минутку представьте, что вы могли бы родиться не в прекрасной Украине, а в России. Скажите спасибо Богу за то, что такого не случилось и продолжайте радоваться жизни несмотря ни на что

photo
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] nazlo_vsemu at Перед тем,как сделать выбор,необходимо подвести итоги и оценить,что сделано...
Оригинал взят у [livejournal.com profile] don_katalan в Не все так погано в нашому домі.
Originally posted by [livejournal.com profile] lluvia_ol at Не все так погано в нашому домі.
Павел Шехтман
2 год · Moscow, Russia · Відредаговане ·

Богдан Стасюк написал краткий перечень достижений новой власти (Батьківщина+Свобода) всего лишь за 3 месяца, ,не связанных с войной

1. Восстановлено действие Конституции 2004 года. Ликвидирована узурпация власти президентом .
2. Конфисковано Межигорье и другие имения чиновников, построенные по награбленные средства.
3. Ликвидированы кортежи и перекрытие улиц для чиновников
4. Освобождены из тюрем все политические заключенные
5. Освобождены из тюрем все незаконно осужденные (семья Павличенко, Запорожец и др.).
6. Демонтированы заборы и шлагбаумы у правительственных зданий
7. Ликвидирован «Беркут »
8. Украина получила приглашение вступить в Евросоюз
9. Организовано реверс газа из Европы, закупка газа в России уменьшена в три раза
10. Получен 1 млд . евро финансовой помощи и 10 млд. евро кредитов под минимальный процент от ЕС
11. Высокопоставленные чиновники летают на международные переговоры эконом -классом
12. Активисты беспрепятственно побывали дома у Яценюка и Тимошенко.
13. Евросоюз открыл границы для украинских товаров. Обнулены около 98 % пошлины.
14. Запрещенная трансляция российских телеканалов на территории Украины
15. Создана Национальная гвардия Украины
16. Организована распродажа дорогих авто чиновников на открытом аукционе
17. Демонтированы десятки памятников Ленину
18. Подписана политическая часть договора об ассоциации с Евросоюзом
19. Получено 1,6 млд . долларов финансовой помощи от США
20. Украинские оборонные заводы на год загружены государственными заказами для переоснащения армии. Армия впервые получила новеыее « плот» , « Булат» и другую технику
21. Украина вышла из СНГ
22. Начата подготовка к введению визового режима с Россией
23. Подписан указ о противодействии рейдерству
24. Государственный долг Украины сокращен на 10 %
25. Япония объявила о предоставлении Украине в кредит 10 млд . долларов на 40 лет под 0,1 %
26. Правительство отменило 158 актов правительства Арбузова-Азарова
27. Отменен утилизационный сбор на авто
28. Ликвидированы преступные схемы Нафтогаза группировки Курченко
29. Приняты необходимые законы для безвизового режима с Евросоюзом, который ожидается с начала 2015
30. Упрощен доступ к публичной информации
31. Начато сокращение 24000 госчиновников и приватизация госдач в Конча-Заспе
32. 100 стран-членов ООН на Генассамблее поддержали Украина и осудили Россию
33. Арестованы счета Медведчука и закрыта его газета «Вести»
34. Задержан беркутовцев , которые подозреваются в расстреле людей
35. Украина стала закупать ядерное топливо для электростанций в США
36. Правительство запустило совместный с рядом IT -компаний проект , предусматривающий создание 100 тыс. новых рабочих мест в IT- сфере , а в модернизацию образовательной системы Украины планируется инвестировать $ 1 млрд.
37. Украина обогнала Россию по уровню социального развития по версии Deloitte
38. Принят закон о люстрации судей
39. Открыта вся информация о госзакупках
40. Поступления в общий фонд госбюджета на 9 % больше показателя прошлого года.
41. Финансирование армии увеличено на 5 млд. грн.
42. Запрещены " Русский блок" и " Русское едниство ".
43. Кабинет министров снял ограничения относительно присутствия депутатов на заседаниях правительства.
44. В собственность Киева возвращены Гостиный двор , книжный магазин " Сяйво", Дом актера, Центр сердца и стадион " Старт ".Read more... )
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] bither at От Димы Быкова
Смирись, майдановская рать: прикинь, спасет тебя Европа ль? Нет, я за то, чтоб все отдать, как вы отдали Симферополь: не продолжая непокорств, не повторяя Межигорий... Отдать, покуда Краматорск не превратился в крематорий; отдать Луганск без долгих слов, Донецк и Харьков, не оплакав; отдать Одессу, Киев, Львов, а если выйдет, то и Краков. Не потому, что так плоха родная ненька Украина, не потому, что с МБХ я выступаю заедино, не потому, что всех нагнуть я жажду мерою такою, — а потому, что это путь к ненарушимому покою. Отдайте Родину на раз, со всем народом, если примут. Все сразу станет, как у нас — беру не пенсии, но климат: застынут даже воды рек. Уйдут смятение и злоба. Вы успокоитесь навек, никто не рыпнется до гроба. Россия станет ваша мать. Приникните к родному лону! Чтоб иногда маршировать, оставят пятую колонну, единой нации говно, как замечал Ильич победно. Но это будет так смешно, что даже, в сущности, безвредно.

Вы сразу встанете с колен. Все завершится общей мессой. Вы захотели перемен? Они кончаются Одессой. Стремились в рай — попали в ад. Ведь ясно было: очень скоро вас в каждой смерти обвинят за то, что вы погнали вора. Пройдется красным колесом мятеж, подпитанный с востока: вас обвинят теперь во всем необратимо и жестоко. Не то беда, что вы давно искали помощи у НАТО: свобода тянет вас на дно, свобода будет виновата! Сопротивленье — страшный грех и непростительнейший навык. Вам отвечать теперь за всех — равно за правых и неправых. Кто отступал, кто нападал, кто доверял и кто дурачил, — а виноват за всех Майдан: и то, зачем он это начал? Мол, все устроится само, лишь свергнем рыцаря наживы... А надо было жрать дерьмо, и все бы, кстати, были живы. И Крым бы, кстати, был при вас, включая скважину на шельфе, и газ бы шел не как сейчас, а вдвое слаще и дешевле. Теперь у вас такой бардак, такой беспримесный упадок... Лишь Путин может сделать так, чтоб в Украине был порядок: объединенье большинства, позор навек пред целым светом — чтоб вся страна была мертва и хорошо жила при этом!

И к вам, заморские друзья, я обращаюсь заедино: с Россией ссориться нельзя. Она ваще непобедима. Кто сладит с ней, с такой большой — в полях теряется столица, — с ее угрюмою душой, что даже смерти не боится, и не боится ничего, хотя врагов у нас несметно, — поскольку все давно мертво и потому уже бессмертно! И я за то, чтоб прочий мир, покуда он не стал руиной, пришел на общий братский пир сдаваться вслед за Украиной: вот будет жизнь! Ни лишних слов, ни оппозиции, ни страха... А если будет Киселев — вы не заметите и краха. Весь мировой жидомасон, что до сих пор глумился грозно, впадет в блаженный общий сон. Идите к нам, пока не поздно! Ваш срок, по-моему, истек, все ваши смыслы дружно скисли. Вам намекал на это Блок, он написал про это «Скифы». Россия — ваша кость и твердь, решительная, как шпицрутен, непобедимая, как смерть, и бесконечная...
lg_hater: (Default)
В Верховной Раде зарегистрирован законопроект, способный решить проблему т.н. сепаратизма раз и навсегда.
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] applecrysis at Хуйло (by Ivan Oberemko)
Моего друга Ивана Оберемко администрация Фейсбука забанила за этот восхитительный пост, который я размещаю на дружелюбных шпальтах своего блога. Репост, плз.

"Радует, что Путин войдет в историю как Хуйло.Read more... )
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] frankensstein at Украина не Россия
Люди с оружием, которые захватывают здания в украинских городах, очень хотят в Россию. А вот, что делают с вооруженными людьми в захваченных зданиях там, в их любимой стране.



В Украине, которую они так ненавидят и так ругают, можно собираться на несанкционированные митинги и ругать власть. В Украине можно захватывать здания, бить стекла, призывать к свержению правительства - вполне возможно тебе за это вообще ничего не будет. В Украине даже к врагам украинской государственности относятся как к людям, у которых есть права. И к этому привыкли даже враги украинской государственности.

В Украине можно протестовать против добычи сланцевого газа, и тебя за это не будут объявлять экотеррористом. Для сравнения можно почитать, что бывает с противниками добычи полезных ископаемых в России.

Собрались на митинг? В Украине у вас есть такое право. Можно стоять и проклинать всех, можно поливать грязью жителей своей страны, в угоду соседнему государству. Даже если вы невоспитанные и неблагодарные сволочи - в Украине есть та самая Конституция, которая гарантирует гражданам определенные свободы. А вот как поступают с участниками несанкционированных митингов в РФ. Будь ты хоть парень, хоть девушка - все равно. В России ты по определению бесправный скот. Нет у тебя права быть против. Вышел на митинг - получи по печени!





Неслыханное двуличие. Ругать "киевскую хунту", взывать к демократическим принципам, апеллировать к законам ради того, чтобы попасть в страну тотального беззакония.
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] lagu_lagu at Абзацы про рак, коррупцию, революцию и войну
В последнее время у меня постоянное дежавю - все что происходит я уже проходила, прочувствовала и сейчас опять. После объявления о вводе российских войск на территорию Украины я два дня плакала. Слезы лились и лились и я была безутешна, никакие оптимистичные подбадривания друзей на меня не действовали, потому что я знала наверняка, что это точка невозврата и мира, который у нас ранее был, не будет уже никогда для нас ныне живущих.

...

Четыре года назад мне просто и обыденно вписали в медкарту - рак правой молочной железы стадия 3Б, немедленная госпитализация, радикальная резекция с последующей химиотерапией и лучевой терапией - вот так, как пишут "ОРВИ" или "бронхит". Со мной никто не говорил с придыханием, никто не говорил никаких подбадривающих слов, вписали все в карту, дали ее в руки и сказали "Звоните в вашу страховую и узнавайте будут ли они за вас платить". Что я тогда знала о раке? Наверное лишь то, что от него умирают и вот я стою в коридоре больницы и читаю запись про себя - "рак" и мой мозг отказывает верить, понимать и осознавать, что это произошло со мной. Я хочу расплакаться, но рациональное побеждает и я начинаю ходить по кабинетам и делать обследования, как сомнамбула. После я звоню другу и он меня начинает убеждать, что это может быть ошибкой и что все не так. Я охотно верю и ухожу из онкодиспансера, мне делают еще анализы, еще обследования, все поддакивают и соглашаются, что это не рак, удаляют лишь опухоль, опять ошибаются и дают заключение, что она доброкачественная, опять анализ и... опять рак. Пометавшись еще чуток, я сдалась в онкоинститут на химиотерапию и радиотерапию, когда через полгода меня выписали со словами "живите обычной жизнью" я начала плакать и плакала сутки. И в моей душе были такие же чувства, как и после ввода русских войск в Крым - не будет уже обычной жизни, потому что в моей душе выжженная пустыня.

Read more... )
lg_hater: (Default)

Предательство крымских друзей стало самым большим разочарованием - супруга Мамчура


События, произошедшие в Крыму за последний месяц, для семей военнослужащих 204-й бригады тактической авиации имени Покрышкина, которая базировалась в Бельбеке, полностью изменили не только быт. Они перевернули душу, заставили переоценить жизненные ценности. Но самым большим разочарованием стали люди, с которыми много лет мирно сосуществовали, ходили друг к другу в гости, дружили. Все изменилось в одно мгновение после того, как в Севастополь вошли российские войска.
Об этом корреспонденту Укринформа рассказала супруга командира авиабригады полковника Юлия Мамчура - Лариса. Она вместе с семьями других военных нынче проживает в николаевском санатории "Победа".
Read more... )
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] gloria_ma at ОКРЕМІ ЦІКАВІ РЕСУРСИ ПРО НАШУ СПРАВЖНЮ УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ
1. Історична правда - http://www.istpravda.com.ua/ , FB - https://www.facebook.com/istpravda?fref=ts
2. Україна Incognita - http://incognita.day.kiev.ua/ , FB - https://www.facebook.com/uaincognita
3. Тиждень. Історія - http://tyzhden.ua/History/
4. Всеукраїнський клуб з історії - http://historical-club.org.ua/
5. Енциклопедія історії України (1 - 9 томи, 2003 - 2012 рр.) повна PDF версія - http://www.history.org.ua/?encyclop
6. Електронний архів українського визвольного руху - http://avr.org.ua/
7. Центр дослідження визвольного руху FB - https://www.facebook.com/cdvrua
8. Сайт про козацтво - http://indragop.org.ua/
9. Сайт Vkraina (стародавні мапи) - http://vkraina.com/ua/welcome
10. Ім̕я Івана Мазепи - http://www.mazepa.name/
11. Сайт Замки і храми України - http://www.castles.com.ua/
12. Електронна бібліотека української діаспори в Америці - http://ukrbiblioteka.org/
13. Благодійна ініціатива "Героїка" - http://geroika.org.ua/ FB - http://www.facebook.com/geroika
14. Персональний сайт доктора історичних наук П.П. Гай-Нижника http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/ , FB - https://www.facebook.com/hai.nyzhnyk
15. Кам'янець-Подільський - Остання столиця УНР - http://www.kp-os.com.ua/
16. Історична Волинь - http://istvolyn.info/
17. Сьогодні в історії http://sjogodni.org.ua/ , ФБ - https://www.facebook.com/sjogodni?fref=ts

ІСТОРИЧНЕ ВІДЕО (онлайн)Read more... )

Профайл

lg_hater: (Default)
lg_hater

July 2017

M T W T F S S
     12
3456789
101112131415 16
17 18 1920212223
24252627282930
31      
Page generated Jul. 27th, 2017 12:51 am