lg_hater: (Default)

Россияне, которые едут в Украину, чтобы спрятаться от собственного режима, нередко попадают в одну и ту же ловушку. Они по инерции продолжают думать, что они дома. И что им нужно этот самый дом как-то обустраивать.

Это почти что хрестоматийная история. Сперва из России приезжает политический активист: ходит на телеканалы, жалуется на Кремль, обличает Путина. А затем, помаявшись от безделья несколько месяцев он, заскучав, начинает говорить разное. Например, выяснять: «на» или «в». «Украина» или «Окраина». Наступать на мозоли и сыпать соль на царапины. Давать советы стране и людям, которые в ней живут.

Проблема только в том, что этих советов никто не просил. И выглядят они особенно бесцеремонно. Если бы в качестве новой родины была выбрана Португалия – модель поведения эмигранта наверняка бы отличалась. Но в том и особенность Украины, что по внешним признакам – начиная с архитектуры городов и заканчивая выражениями лиц – она порой довольно сильно напоминает Россию. Вот, наверное, кто-то из приезжих и путает. А, перепутав, решает, что призвание Украины – стать «лучшей Россией». И что его собственная роль в этом процессе – всеми силами помогать Киеву переродиться в ту самую «Better Russia».

Украина не пытается стать «лучшей Россией» – она пытается стать Украиной

И то, что из России в Украину приезжают люди либеральных взглядов, ничего не меняет.

Дело в том, что в России есть два подхода к Украине. Один – это прокремлевский, в рамках которого независимая Украина возможна лишь в формате УССР. То есть подконтрольная, послушная и полностью в фарватере. Чтобы князь Владимир, Богдан Хмельницкий, песни протяжные, фрикативное «г», кухня сытная, хитреца и шароварное добродушие.

Другой подход – либеральный. В нем Украина – это эдакий демократический Ноев ковчег, в котором ни эллина, ни иудея, а только лишь либерализм, свободные выборы и полный отказ от коллективных идентичностей. В обмен на это Украине сулят приток мозгов, капиталов и сто тысяч лет беззаботного счастья. И Украина в этот момент старательно подыскивает эвфемизм, который избавил бы ее от необходимости ругаться вслух.



Потому что Украина не пытается стать «лучшей Россией» – она пытается стать Украиной. Она не собирается подстраиваться под эмиграцию – потому что считает, что адаптироваться должен переезжающий. В конце концов, здесь убеждены, что у российского общества был шанс построить Россию мечты. Если он не реализован, то наивно надеяться построить Россию-мечту из Украины, да еще и руками украинцев.

Украинцы и россияне – близкие народы, с большим багажом совместно нажитого имущества. Но не братские

А потому не стоит давать советы по поводу украинской истории и отношения к ней. Потому что любые рассуждения о том, что украинские националисты не тянут на роль интегральных героев, упрутся в вопрос о том, тянет ли на эту роль в самой России покоритель Кавказа генерал Ермолов. Можно спросить у Рамзана Ахматовича Кадырова. Или, быть может, тянет на роль идеального памятника герой балканских войн и ярый националист генерал Скобелев? Более того – даже в литературе согласья нет: у Федора Михайловича одна половина собрания сочинений – это слезинка ребенка и гуманизм, а вторая – антисемитизм и черносотенство.

Не стоит упрекать Киев и за переход от концепта «Великой Отечественной» ко «Второй мировой». Потому что Украина сегодня пытается как минимум договориться о собственном прошлом внутри своих собственных границ. До недавнего времени получалось так, что есть Украина + 1. В роли этого самого «плюс один» оказывалась Галичина – история этих земель не вписывалась в термин «Великая Отечественная», потому что начиналась в 39-м, а не в 41-м.

Не надо разговоров про братские народы. Украинцы и россияне – близкие народы, с большим багажом совместно нажитого имущества. Но не братские. Потому что в самом этом слове слишком большой эмоциональный компонент. Который очень плохо сочетается с ведением агрессивной войны.

Украина вполне может быть укрытием для тех, кто готов убежать из России и от России. Но гостевой статус дает не только права – он вдобавок накладывает еще и ограничения. Те самые, которыми мы себя сковываем, приезжая в гости к друзьям в другую страну.

Главное не забывать о том, что Украина – это другая страна.


Крым.Реалии
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] oleg_leusenko at Турция ударила Россию в спину, потом в зад, теперь добивает пинками
Путин заработал бонус от бандеровцев. Прелестный ответ турков лохам мировой политики:

Подробнее )
В январе 2016 г. планируется визит президента Украины П. Порошенко в Турцию. Догадайтесь, понравится ли это России? :-) Кроме того, мудрые турки еще даже не начали бороться с лузером мировой политики Россией. Турция подойдет к ответным санкциям против РФ основательно и очень больно для Москвы. Хотя, куда еще больней?:-)
lg_hater: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] trim_c at Спасение Европы

Вот так и ни на миллиметр меньше. Именно такой план предлагает Европе известный российский журналист. Статья достаточно длинная,но я приведу из нее лишь "сухой остаток"

Виталий Третьяков




Итак, раньше мне казалось, что для того, чтобы сохранить Европу, то есть то, что все мы привыкли считать Европой и за что ценим эту, причем нашу, часть мировой цивилизации, ее нужно объединить в единой цивилизационно-политической конструкции. Кратко говоря, объединение Евросоюза и России. Теперь мне ясно, что это не так.

Главная причина в том, что так называемая Европа этого не хочет. Запад Европы (Брюссель, Париж, Берлин и Лондон) давно уже сделали свой цивилизационный выбор. Он решил соединиться отнюдь не с Россией, а со странами Севера Африки и Ближнего Востока (Большое Средиземноморье).Read more... )
lg_hater: (Default)
Джерело: Стаття на Радіо Свобода
(Рубрика «Точка зору»)




Росія 2.1: Перезавантаження, або пастка для еліти



 


Отже, почалося. Те, що так давно й настійно передрікали Україні «інтелектуальні меншовики» (серед них і аз многогрішная), – Великий Ісход російських політеліт із свого «Титаніка» в наш теплий край, «где все обильем дышит», за зразком 1918 року (гетьман Скоропадський перевертається в труні, як курча на рожні!), – почалося, проект стартував. Поганенько, правда, стартував, криворуко, як і все, що «мейд ін Раша»… Але можна не сумніватися: «новоодеситка» Маша, яка так гучно, за точною формулкою, народженою соцмережами, «провалила співбесіду з українським народом» і отримала після цього український паспорт, – це тільки перша ластівка, випущена на нас із російського «ведмежого лісу». Будуть інші, і Маші, і ведмеді, – і далеко краще підготовлені.




«Дядя, дай поруліть!»



У ті самі дні, коли зачеплені за живе українці всією громадою бурхливо «виправляли» помилку Саакашвілі, у New York Times з’явилася стаття, яка, в комплекті з усім, що встигла безтурботно виляпати в Одесі Гайдарівна (а виляпала вона чимало цікавого!), дає вже змогу трохи розгледіти й «бізнес-план» цілого проекту. Стаття називається «Грядуща зміна російського режиму» і читається, без іронії будь сказано, майже як заява про прийом на роботу: автор її – Андрєй Козирєв, міністр закордонних справ Росії в 1990-1996 роках і, відповідно, «соратник» Гайдара-тата. Представник, себто, тої самої «команди реформаторів» (ги!), яка при Єльцині з тріском програла гру в «російську демократію» й змушена була поступитись місцем коло стерна іншому, «нехорошому», за версією Козирєва, клану – мілітарно-ґебістському (так, ніби сам Козирєв до ГБ ну просто жодним боком!), – а тепер, коли так скандально, на очах у цілого світу, скомпрометувався вже той, нетерпляче затирає руці, готуючись на «другий підхід до турніка». Така-от у них «гойдалка»: нині ви, завтра ми, – той незмінний «маятник влади», який останні 300 років давав Російській імперії змогу раз у раз мімікрувати й «перезавантажуватись»: то «западніки» (Алєксандр І зі Сперанським) – то «слов’янофіли» (Ніколай І і «самодєржавіє, православіє, народность»), то Ленін із Троцьким (Інтернаціонал і «світова революція») – то Сталін (закриття кордонів і реставрація кріпацтва), – як систола-діастола: відкрились – закрились… У 1960-80-і були «комуністи» проти «руситів», а нині, значиться, – «стара», «потомственна» радянська номенклатура (вихідці з Джіласового «нового класу») проти путінських вискочнів – «бандитів першого покоління». «Советские баре», народжені й вивчені по Брюсселях і Лондонах («європейці», нє?), – проти «кооперативу Озеро» з його фе-яким-негарним (як «зненацька» з’ясувалося!), опричнинсько-гундяєвсько-кадировським вищиром (а так же був на Путіні 15 років файно німецький костюмчик сидів! але нема ради – порвався, треба міняти…)



Схема, як бачимо, стара – «російська двопільна». От тільки є в ній тепер один нюанс – «новинка», як пишуть рекламники на упаковках: свій «турнік» для «другого заходу» вони заміряються переносити до нас. В Україну.



Саме це в простоті душевній – як немовля, що весело блискає голим задком, несвідоме своєї голизни, – і ляпнула нам, вийшовши з рідного «ведмежого лісу», мажорка Маша: «Россия – это нашее общее будущее, которое у нас у всех будет» (злила інсайд!). Так їй там, у їхньому лісі, пояснили дорослі дяді. А Козирєв «упакував» цю стратагему вже й для Заходу: виявляється, сьогоднішня ситуація в Україні ну геть-чисто нагадує йому (resembles) – ситуацію в Росії початку 1990-х (коли він сам «со боярє» був при владі). (Українець у цьому місці хіба плечима здвигне: коваль коня кує, а жаба ногу підставляє! – а от західна «цільова аудиторія» сковтне гачка не поморщившись: ага, зрозуміло, «адіннарот», тільки українці, як і належить «меншому братові», на 20 років відстають…) А вже практичний висновок із такої аналогії лежить на поверхні: якщо в «команди реформаторів» не вийшло тоді в Росії, то як же не пустити її тепер в Україну – з її-то досвідом, знаннями та всіма іншими, квапливо підчищеними, «костюмчиками»?..



Одне слово, все за класиком, як і 170 років тому: «Все покажем! Тільки дайте /Себе в руки взяти»…



Про «дві Росії»



Питання, що саме можуть нам «показати» люди, весь політико-управлінський досвід яких дається вичерпно описати одним реченням – «Як знищити свою країну та зберегти при тому свої капітали», – є, розуміється, риторичним. Принаймні Міхеїл Саакашвілі мав би розуміти, що брати на роботу «соцпрацівницю» з країни, котра посідає перше місце в світі за статистикою дитячих самогубств (sic!), – це нічим не ліпше, ніж пропонувати очолити конституційну реформу вихідцям із політеліти КНДР. Не біймось нарешті сказати це вголос тільки тому, що Путін «нас випередив» (а він же й попереджав, хихикаючи: «Кто обзывается, сам так называется!»): з точки зору всіх стратегій гуманітарного розвитку (читай – з точки зору життєвих інтересів суспільства) сучасна Росія становить собою стовідсоткову, хоч зараз у підручники, failed state. Відповідно всі її еліти – байдуже, «запутінські» чи «протипутінські», – то, за визначенням, каста ґенетичних лузерів: паразитична «колонія термітів», яка, вижерши до щирця одне дерево, здатна переселитись на друге з хлестаковською «легкістю незвичайною» – з тої простої причини, що з своїм «деревом» органічно не пов’язана і їй абсолютно однаково, «кого їсти».



Ця «незакоріненість еліт» – феномен чисто російський, і, не зрозумівши його та наївно приймаючи до себе російських «варягів» на загальних правах «іноземних фахівців», ми ризикуємо не тільки втратити власне майбутнє, а ще й несамохіть стати «рознощиком зарази» по цілому глобусу. Спритний Володимир Ленін свого часу правильно цю хворобу визначив (і блискуче на ній зіграв!), коли оголосив, що в Росії є «дві нації» – експлуататори («верхні десять тисяч») і експлуатовані (безправні «трудящі маси»), і ці «дві нації» одна одній цілковито чужі й навіть погано між собою знайомі (він, правда, ще й твердив, ніби це «в кожній нації» так, а це вже чиста хуцпа, бо становлення еліт у Європі відбувалося зовсім іншими, ніж у Росії, шляхами, і навіть у Польщі, з якою нас єднає вдвічі довша, ніж із Росією, спільна історія, еліти завжди зберігали щодо «народу» реґульований правом прямий представницький статус, чого в Росії з її «двома націями» не було й близько, і вихованцям російської школи досі в голові не міститься!) Сьогоднішня, цілком собі людоїдська, московська примовка «за МКАДом жизни нет!» – це, властиво, нова версія тої самої споконвічної моделі «ресурсної імперії», в якій рабам призначено вже не обробляти землю, а «обслуговувати трубу» (а для цього, як хвалився в приватній розмові один із «МКАДишів», «и 20 миллионов населения хватит»!), – а «верхнім десяти тисячам», чи скільки їх там нині налічується вкупі з обслуговуючим персоналом «дворових людей» (журналістів, митців-скоморохів та інших «культурних еліт»…), належить «зображати собою Росію» – удавати, всіма доступними інформаційній добі засобами, ніби їхнє «інопланетянське», штучно виплекане коштом розореної 1/6 земної тверді, гламурне життя – це й є правдива Росія-матушка: ласкаво просимо в наше потьомкінське село, дорогі хохли!..



Я не буду тут спинятися на тому, як довго й «політтехнологічно» вішалася ця локшина на вуха «дорогим хохлам», щоб вони врешті, в масі своїй, таки повірили, ніби «в Росії живуть краще» – а відтак, ніби тамтешні прибульці здатні їх чогось корисного «навчити». Прозріння того кримського авіадиспетчера, який нарікав на інтернет-форумі, що з переведенням аеропорту на стандарти РФ він вернувся «на 30 лет назад» (тридцять, Карл!), та тих мешканців окупованого Донбасу, чиїм «багатим життям» (у Донбасі! багатим!) от уже рік не надивуються недогодовані тульські й пензенські «освободітєлі», – перевідкриття, себто, того відомого з класики факту, що таки справді є, як і споконвіку були, «дві Росії», виструнчені «по владній вертикалі», – видима й невидима, «панська» й «кріпацька», «МКАД» і «Замкадьє», – і що нам усі 15 передвоєнних років були обманом видавали першу за другу, тоді як порівняно з тою другою навіть найдепресивніші закапелки нашої окраденої «пост-УРСР» можуть здатися «за Європу», – таке серендіпіті на наші ЗМІ поки що не зійшло, і, за всіма ознаками, сходити не збирається. Українська інформаційна машина, мов нічого не сталося, продовжує, як і всі 15 передвоєнних років, готувати «МКАДівській» колонії термітів комфортний український «плацдарм для висадки» на час, коли нинішня РФ «піде на дно»: в ЗМІ й далі панує, на повному серйозі, культ «російського експерта» (що це, до речі, за професія така?), і поки кращі уми людства збирають конференції та сушать голови над тим, яким новим словниковим терміном схарактеризувати сучасну російську «журналістику» (оскільки вона точно НЕ журналістика, і навіть уже й не пропаґанда, а окрема потужна, токсична індустрія системного марення, з чим людство в реалі досі ще не стикалося), – у нас «понаєхавших» російських «журналістів» і далі, не кліпнувши оком, беруть в українські ЗМІ на працю – замість ставити «зачумлених» на карантин…



Тож дівчинка Маша прибула «на готове» – на добре угноєний ґрунт. І люди, які «висватали Міші Машу», навіть не поклопотавшись забезпечити її хоч скільки-небудь переконливою, для одеського віце-крісла, «леґендою» та навчити, що їй слід, а чого не слід казати в Україні на публіку, мусили бути сильно подивовані, виявивши, що «публіка» в Україні – це не те саме, що їхнє «Замкадьє»: що вона реальна і має власну волю, політичну в тому числі. (І коли з неї, навіть у геть злиденному-безробітному місті, на московський взірець поглумитись «блінамі с лопати», чи то пак – гречкою з вантажівки, – вона все одно знайде спосіб ту волю продемонструвати: гречку забере, а голосувати не піде: як Маланка у Fata Morgana – «ми бідні, але чесні».) І з нею, виходить, треба рахуватись – бодай на те, щоб розуміти, як зграбніше її обдурити.



Гадаю, наступного разу вони підготуються краще. Стежмо за руками.



«Адіннарот»



А тепер про «МКАДишів» наших – що називається, «домашнього хову». Бо ж не секрет, що сучасні українські політеліти – як, великою мірою, грузинські, і, меншою мірою, балтійські (ба навіть, до певної міри, польські, угорські, словацькі та інші з колишніх «країн соцтабору»!) – це плоть від плоті «російських радянських»: продукт, упродовж чотирьох поколінь селекціонований за їхнім образом і подобою під так само окрему, аутичну «внутрішню націю», тільки з обов’язковим для «нацменів» комплексом меншовартості щодо «керівної й спрямовуючої» Москви. Від того, що СРСР юридично розпався, ці еліти нікуди не ділись. Ба більше: вони-то, переплетені між собою рясними «транснаціональними» зв’язками (формальними й неформальними, бізнесовими й гебешними, культурними й психологічними…), і становлять ту приховану «грибницю імперії», на яку Кремль – незалежно від того, хто ним кермуватиме! – завжди буде спиратися в усіх своїх «реставраційних» проектах. (Чи всі ще пам’ятають, як неприховано-тепло привітала була фрау Меркель при першій зустрічі Віктора нашого Януковича пропозицією «разговаривать по-русски», явно згадавши свою буремну комсомольську юність, про яку досі ходять леґенди на обширі від Одера до Влтави?..) І якщо той-таки Міхеїл Саакашвілі зі своєї юности «радянського мажора» виніс «усього тільки» слабкість до московських «номенклатурних дочок» – типовий чоловічий комплекс «ображеного націонала», що потребує реваншу (нічим іншим пояснити його поспішне інтерв’ю Ксенії Собчак я не можу, і, як людина, котра вже рік на всі дзвінки від російських телеканалів незмінно відповідає: «Звоните после войны», була тим його «хлопчачим» самоприниженням щиро засмучена), – то, від біди, спрацювати може й така зачіпка, – особливо коли з-поміж українських колеґ нема кому пояснити «варягові», на правах господаря, що́ йому – тепер уже як держслужбовцеві України – пристало робити, а що не пристало…



А пояснити цього, справді, – нема кому. У чім, власне, й штука.



Давайте без ілюзій: «свою власну», питому еліту – ту, яка формувалась «по європейському типу» і якій ми повністю й завдячуємо існування України в новітню добу (а її «гуртковий» гімн співаємо всією країною як державний!): еліту з українською історичною пам’яттю та європейською політичною культурою, в тому числі – з свідомістю свого представництва щодо всієї своєї національної спільноти, без різниці класів і станів, та відповідальністю («почуттям обов’язку», за Франком кажучи) за її історичну долю на міжнародній арені (докладніший портрет, кому цікаво, див. у моїй Notre Dame d’Ukraine), – цю еліту Україна остаточно втратила, як явище, в катастрофі 1930-1934 роках. Самогубства «націонал-комуністів» Хвильового і Скрипника можна тут вважати за символічну «подвійну крапку», обрив традиції. (Ще якийсь час була «потримала берло» Галичина – політиків масштабу Шептицького, Коновальця і Шухевича більше в нас ніколи не з’являлося, – але в цілому західноукраїнські еліти були історично куди слабші од «великоукраїнських», і щоб розгромити їх, радянській імперії в принципі вистачило кількох хвиль депортації.) Виникла на спустілому «святому місці» колоніальна УРСР-івська еліта (від якої ми отримали в спадок донецький і дніпропетровський клани з їхнім бадьорим, із щербицьких часів пам’ятним «Что нам Киев, не Москва ль за нами!») десятиліттями пололась, підстригалась і мульчирувалась Москвою таким чином, щоб у ній, крий Боже, не завівся «самостійницький вірус» та не проклюнулось, під впливом «місцевого населення», почуття історичної суб’єктности (дуже показова під цим оглядом історія Петра Шелеста, про якого, що характерно, ніхто з наших «номенклатурних дітей» не згадує і себе з ним в жоден спосіб не асоціює!). І останні, «незалежні» (та чи ж справді?) чверть століття тут змінили небагато: селекція виявилась успішною. Український «обласний філіал МКАДу» – з його бандитсько-гебешними манерами й прийомами, стилем і смаками, «демонстративним споживанням» і, головне, «істинно російським» корпоративним презирством до дуреної ним 46-мільйонної «біомаси» як до чужорідної субстанції, «експлуатаційного ресурсу» (прикметно, що такий Корбан, точнісінько як Гайдарівна перед одеситами, навіть не второпав, за що йому треба вибачитись перед чернігівцями!), – це наш головний, наразі, «осколок СРСР», провінційна копія з московського взірця: все те саме, що в «старшого брата», тільки трохи бідніше – грошенят менше… А так – «АДІННАРОТ»!..



І саме його росіяни й мають на увазі. І ні Путіну, ні Козирєву, ні будь-кому з їхніх «квазіліберальних» балакунів ви в жоден спосіб не вкладете до голови, що в Україні є якийсь інший «народ» – і що стосунки того народу з владою базуються на зовсім іншому суспільному договорі, ніж їхнє 300-літнє – насправді ще візантійське! – «народ и партия едины». Що рівняння «Путін=Росія» – правильне (на жаль!), а скопійоване з нього «Вона це Україна» – «не працює». І що всі «політпроекти» в Україні програють не тоді, коли Москві заважає Америка, – а тоді, завжди й незмінно, коли ПОРУШУЮТЬ ЦЕЙ ДОГОВІР. Читай – коли іґнорують УКРАЇНСЬКУ СУБ’ЄКТНІСТЬ.



Сила цього договору в тому, що він негласний, і ніде виразно не записаний. Щоб його дотримуватись, його треба «відчувати» – бути місцевим. Тутешнім. Закоріненим.



Але діє він необорно, як закони фізики, – незалежно від того, знають його, чи ні. І якщо його порушити, результат буде той самий, що з порушеним законом всесвітнього тяжіння: скочивши з даху – не злетиш.



«Коренізація»?



У критичний момент певну «здорову чуйку» наші напівколоніальні політеліти, примхою історії навесні 2014-го посунуті на Великій Шахівниці світової політики з «пішаків» одразу в «ферзі», треба віддати їм належне, все-таки проявили – хай вимушено й знехотя, потяглись тоді, все-таки, ЗА волею українського народу, який сам першим ринувся розбудовувати свою армію й ставити агресору опір (а де не надто впевнено ставив, то й фіґ, вирішили, з ним…). Але до розуміння того, що нині в їхніх руках знаходиться РЕАЛЬНИЙ важіль світової історії – так само, як був він у польського уряду до зими 1938-39 років (і польські еліти ним бездарно не скористалися!), – нашим, так само, як і «пілсудчикам», хоч і з інших причин, – іще нескінченно далеко. Їхній стратегічний горизонт співмірний радше з козирєвським: той звертається до Заходу з проханням «дати поруліть», а наші – з «дядя, дай дєнєг!». В те, що головним їхнім капіталом – на далекосяжну перспективу, найприбутковішим! – може бути якраз той багатомільйонний людський ресурс, який за 25 років уже тричі (в 1990-му, 2004-му і 2013-14-му) виходив на Майдани саме через невдоволення своїми елітами, котрих цивілізаційно переріс, і колосальний творчий потенціал якого усі ті 25 років лишався незадіяним та соціально заблокованим, бо наша політична система як була за СРСР, так і досі залишається «візантійською», – вони, самі будучи продуктом цієї системи, повірити все ще не наважуються. Та й освіти бракує…



Час би комусь із наших науковців врозумливо розтлумачити їм, що СРСР пустився духу не тільки з економічних причин – а, далеко не в останню чергу, тому, що на час його розпуску всі «соціальні ліфти» в системі були давно й наглухо закриті, – а така система принципово нежиттєздатна. І що саме тому реформи в Україні мають бути не «для Заходу, щоб дав грошей», – а для того, щоб зняти блокування з цього потенціалу: вдихнути життя в машину, яка інерційно «докручує» свої оберти так само, як і її «материнська плата» зі столицею в Москві… І що тоді, коли «всередині клубу» закінчилась «лавка запасних», «свіжу кров» треба вливати не за рахунок «старших братів по клубу» – а, в першу чергу, за рахунок «відкритих шлюзів» у себе вдома (почавши з прозорого фінансування виборів за державний кошт, авжеж, і з обіцяної ще 2004 року програми повернення з-за кордону українських фахівців, і ще цілої купи «некосметичних» реформ – усього не перелічити!). І – найсмішніше – що це в їхніх-таки власних інтересах: куди більше, аніж усі проекти з «перезавантаження Росії в Україну», які можуть нашептати їм дяді з ведмежого лісу.



Якщо вони цього не зрозуміють – фінал їхній буде куди швидшим, ніж можемо сьогодні уявити. Але то вже буде катастрофа для цілої країни, для нас усіх. Тому, нема ради – треба йти еволюційним шляхом…



І першим кроком на цьому шляху має бути – впорядкування інституту громадянства.



Уточню: я не проти «варягів» як таких (залежить, яких!). Ладна навіть припустити, що з нашим характером корупції саме їхня поява в державному апараті (знов-таки, належним чином дібраних!) може в найстисліші терміни виконати необхідну «асенізаторську» функцію, хоч трохи прочистити Авгієві стайні... Але я рішуче й категорично проти збільшення, за рахунок «чужої номенклатури», і так давно «канцерогенного» для України «російського розриву» між «елітами» й «народом»: це однаково, що лікувати задавнену хворобу вприскуванням все того самого хвороботворчого віруса – рано чи пізно результат буде смертельним. Ще раз повторю – для всіх. (Орвел в труні ще не перевертається, але вже заворушився!)



Усі без винятку «варяги» (а на добрий лад, то й чимала частина нинішнього українського політикуму!) мають пройти ту процедуру, яка в 1920-і, коли більшовики ще вимушено «залицялися» до нашого незамиреного краю, а «автохтонів» у держапараті УСРР не набиралося навіть на віддалену подобу «української влади», отримала була точну назву – «коренізація». В сучасних європейських країнах цій процедурі відповідає екзамен на громадянство – куди входить обов’язковий пакет із знання державної мови, історії, культури, політичного устрою, – і присяга на вірність своїй новій батьківщині. Це – той абсолютний мінімум, «санітарний кордон», що його Україна, як держава, в якій сьогодні, без перебільшення, вирішуються долі цілого континенту, просто зобов’язана впровадити, якщо ми хочемо, щоб нас поважали. І щоб із нами рахувалися – в тому числі за переговорними столами.



Просто – перед паспортом із тризубом має бути виставлена пропускна планка. Для початку хоча б така, мінімальна: на рівні грудей останнього нашого загиблого воїна…



А про решту поговоримо потім.



Замість епілога



За півроку до війни, в червні 2013-го, презентуючи в Лондоні англомовне видання «Музею покинутих секретів», розговорилась я після виступу з відомим британським істориком, фахівцем із Східної Європи, професором Лондонського Юніверситі Коледж (прізвища не називаю з етичних міркувань). І розповів він мені, між іншим, що на його курс новітньої української історії записалася донька екс-мера Москви – Єлєна Лужкова…



«Дуже добре вчиться, – сказав серйозно. – Чудове есе про Голодомор написала…»



Після новини про «воукраїнення» Маші я, пригадавши ту розмову, відшукала в інтернеті ФБ-сторінку Лєни. Вродлива дівчина, серйозне обличчя. Поширює петицію за повернення Росії Аляски…



Скільки їх, таких, готується спасти на наші голови?..



Сховайте, нарешті, ваші хліб-сіль. І ввімкніть собі сигнал тривоги.




Оксана Забужко – письменниця



У тексті збережено виділення, зроблені автором



Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

lg_hater: (Default)
Давно собирался вынести из комментов, да как-то руки не доходили, а потом и подзабылось. Но сегодня как-то так сложилось, что целый день натыкаюсь на разные глупости в диапазоне от «отберем Донбасс у хуйла, а потом его отделим, но сами», до «нам придется долго восстанавливать доверие к Украине в Крыму, и особенно на Донбассе». Пришлось разыскать и запостить.

Да, пока, как говорится, до освобождения еще нужно дожить, но план действий нужно обдумать, обсудить, и принять заранее. Тем более, что после недавних событий в Мариинке и вокруг, ситуация стала наконец по всей видимости приближаться к закономерному финалу. А значит, пора уже задумываиться о будущем. Итак.

Вот каким я вижу комплекс необходимых мер по нормализации ситуации на временно окккупированных территориях после их освобождения (в т.ч. и освобожденных по-быстрому, в 2014-м — всех, где успели побывать оккупанты и их пособники):


1) В ВР вносится законопроект об изменениях в Конституции, разрешающих в судебном порядке лишать гражданства лиц, осужденных за преступления против государственности, как в качестве дополнительной меры, так и в качестве самостоятельного наказания. Независимо от результата принятия поправки, для успеха которого нужно конституционное большинство, простым большинством голосов принимается закон о подтверждении гражданства жителями временно оккупированных районов Луганской и Донецкой областей, а также Крымскотатарской национальной АО (бывшей АРК). Таким образом норма действующей редакции Конституции, запрещающая лишение гражданства без воли на то самого гражданина, не будет нарушена: решать, сохранить ли гражданство Украины путем подтверждения такового желания, или отказаться от него, граждане будут самостоятельно.

2) Все проживающие (или проживавшие по состоянию на апрель 2014г) на этих территориях совершеннолетние граждане подписывают специальный документ (назовем его, скажем, декларацией лояльности Украинскому государству), о чем делается отметка в их паспорте. Текст примерно следующий: «Я, гражданин Украины Такой-то Такойтович Такойтенко, сим собственноручно подтверждаю свое желание иметь гражданство Украины, а также проживать на ее территории. В период временной оккупации преступлений против государственности и территориальной целостности Украины не совершал / совершал (нужное подчеркнуть; если совершал — указать статьи УК, сведения об отбытии наказания, или амнистии). В случае (повторного) совершения мною таковых в будущем прошу считать меня отказавшимся от гражданства Украины с момента приготовления к совершению противоправного деяния. С ответственностью за предоставление недостоверных сведений, а также с правовыми последствиями отказа от гражданства ознакомлен, в чем и подписуюсь.» В случае отказа от подписи декларации, об таковом вносится соответствующая запись, засвидетельствованная собственноручной подписью отказника, либо подписями двух свидетелей (во избежание махинаций — не являющися госслужащими).

3) Дорабатывается законодательство в части правового статуса лиц без гражданства, и иностранных граждан. В частности, условия постоянного проживания на территории Украины, сроки выдачи вида на жительство, особенности налогообложения таковых, ограничения имущественных прав (в частности, запрет приобретения и владения землей, кроме участков, занятых принадлежащей им недвижимостью) и т.п. нюансы. Т.к. социальные обязательства государства очевидно относятся только к его гражданам, необходимо пересмотреть соответствующие законы на предмет возможных лазеек для не-граждан; в частности, в плане пенсионных и пр. соцвыплат.

4) Наряду с нацистской и коммунистической, на всей территории государства вводится запрет на публичную демонстрацию символики, непосредственно связанной с государством-оккупантом и коллаборационистскими организациями, структурами и формированиями. Наказания в виде штрафов на существенные суммы. (Писалось до признания страны-агрессора таковой, и до закона о декоммунизации. Так что частично уже выполнено.)

5) На территории Луганской, Донецкой, и Крымскотатарской Национальной Автономии сроком на 20 лет использование языка оккупантов за пределами бытовой сферы, в частности в делопроизводстве, СМИ, рекламе, наглядной агитации, вывесках учреждений и предприятий, — облагается соответствующим налогом, средства от сбора которого будут направлены на мероприятия по развитию использования украинского и крымскотатарского языков в данных регионах. За исключением теле- и радиовещания; тут запрет однозначный.

6) Для желающих воспользоваться действующей в РФ «программой по переселению соотечественников» государство гарантирует бесплатное и беспошлинное оформление всех необходимых документов, а также перевозку движимого имущества до ближайшего пограничного пункта пропуска за казенный кошт.

7) И, естественно, обустройство полноценной границы с государством-агрессором, а также введение с ним визового режима.

8) Да, чуть не забыл. Лица, осужденые за совершение преступлений против государственности, а равно амнистированные, лишаются права работать в госучреждениях на каких бы то ни было должностях, даже сторожем, или уборщицей, сроком на 20 лет. И заниматься педагогической деятельностью, в т.ч. и частной, пожизненно. Деятельность учителей и преподавателей, выполнявших профессиональные обязанности во время оккупации рассматривается люстрационными комиссиями, наделенными полномочиями ходатайствовать перед следственными органами о возбуждении уголовного преследования в отношении отдельных педагогов.

Вот, как-то так. Надо будет как-нибудь выкроить время, чтоб оформить все это отдельным постом. Может, народ еще чего присоветует, что-то поправит, или раскритикует. Ну и до нардепов довести рекомендации.

Профайл

lg_hater: (Default)
lg_hater

July 2017

M T W T F S S
     12
3456789
101112131415 16
17 18 1920212223
24252627282930
31      

Популярні помітки

Page generated Jul. 27th, 2017 12:49 pm